— Я завжди почуватимусь винною в тому, що сталося. Усі звинувачували водія з гірським велосипедом. Але якби я була уважною…
— Ти цього не знаєш, Меллорі. Може, ти б звернула з дороги, а може, й ні.
Але я знаю, що я маю рацію.
Я завжди знатиму, що я маю рацію.
Якби я повернулась у минуле й робила все заново, то просто змінила б смугу, або різко повернула б кермо, чи вдарила б по гальмах — і все й досі було б добре.
— Ми спали в одній спальні, я вже це казала? На двоярусному ліжку, яке ненавиділи і постійно скаржились матері. Казали їй, що ми єдині діти в нашому кварталі, які живуть в одній кімнаті, хоч це було зовсім не так! Тож хай там як, а після аварії, того дня, коли вийшла з лікарні, мати привезла мене додому, я піднялась нагору і…
І я навіть не можу описати, що відбувалося далі. Я не можу розповісти йому, наскільки тихо було в кімнаті без Бет і як я не могла заснути, не чуючи звуків її дихання і шурхотіння її простирадл.
— Це, мабуть, важко, — каже Адріан.
— Я дуже сумую без неї. Щодня. Може, саме тому я й брехала тобі, Адріане, не знаю. Але присягаюсь, що ніколи не брехала про все інше. Я не брехала про мої почуття і не брехала про малюнки. Я не пам’ятаю, як малювала їх. Хоча, думаю, що мала б пам’ятати. Розумію, що це — єдине логічне пояснення. Я їду зі Спрінґ-Брука в понеділок. Кілька тижнів поживу у свого спонсора. Спробую привести голову до ладу. Вибач, що була такою психопаткою.
Ми дістаємось до тієї точки розмови, де я сподіваюсь, що Адріан щось скаже — хай, може, і не «Я тебе прощаю», це було б занадто великодушно, — але хоча б якесь визнання того, що я звірила йому душу, що розповіла історію, яку ніколи й нікому не розповідала, хіба що на зборах анонімних наркоманів.
Натомість він підводиться і каже:
— Нам треба йти.
Ми рушаємо до парковки. Біля машини Адріана граються троє малих хлоп’ят, цілячись із пістолетів, які склали з власних пальців, і стріляючи уявними кулями. Коли ми підходимо ближче, малі кидаються бігти асфальтованою парковкою, лементуючи, галасуючи й божевільно розмахуючи руками. Вони нагадують мені хлопчиків на великому гральному майданчику. Їм років по п’ять-шість, і ці діти зовсім не схожі на тихого й задумливого Тедді, який тягнеться до своїх книжок з картинками й блокнотів для малювання.
Адріан мовчить, аж поки ми не всідаємось у його автівку. Він запускає двигун і вмикає кондиціонер, але не рушає.
— Послухай, коли я вчора пішов з твого дому, то був дуже розлючений. Не тому, що ти збрехала мені — це ще пів біди. Але ти збрехала моїм батькам і всім їхнім друзям. Це просто неподобство, Меллорі. Не знаю, як їм тепер усе пояснюватиму.
— Я розумію, Адріане. Мені дуже шкода.
— Але справа ось у чому: після того як учора пішов од тебе, я не міг повернутися додому. Мої батьки знали про наше побачення, і я не хотів зустрічатися з ними, не хотів розповідати, що це був провал. Тому пішов у кіно. Там показували отой новий марвелівський фільм, і це був непоганий спосіб убити час. Я просидів там і двічі його подивився, тож зміг прийти додому після півночі. І коли нарешті піднявся нагору, у свою спальню, то там на столі мене чекало ось це.
Він простяг руку через переднє сидіння, відчинив бардачок і дістав аркуш паперу, замальований темним олівцем.
— Мабуть, тепер моя черга отримувати звинувачення в божевіллі? Припускаю, що ти цілком могла прокрастися в мій будинок, знайти мою спальню і покласти цей малюнок на стіл при тому, що мої батьки були вдома весь вечір. Можу також припустити, що то п’ятирічний Тедді пробрався в мій дім. Або його батьки. Але я думаю, що все не так, Меллорі, — хитає головою Адріан. — Найімовірніше пояснення полягає в тому, що ти весь цей час мала рацію. Це малює Аня. І вона хоче, щоб я знав, що ти кажеш правду.
22
Ми повертаємось у Спрінґ-Брук і негайно беремося до справи. Я беру всі малюнки, які знаходжу в котеджі, плюс три картинки, які взяла в спальні Тедді. В Адріана є один малюнок, який опинився в нього на столі, плюс усі фотографії, які він зробив у барлозі Максвеллів. Він уже роздрукував усі зображення на струменевому принтері, щоб можна було долучити їх до створення послідовності. До того, як Рассел має приїхати й забрати мене, залишилось менше сорока восьми годин, і, перш ніж це відбудеться, я рішуче налаштована переконати Максвеллів у тому, що ми говоримо правду.
Розкладаємо всі малюнки на майданчику біля басейну, придавлюючи їх камінцями або купками сипкого гравію. Потім з пів години перекладаємо їх, намагаючись створити певну логічну послідовність, яка б мала якийсь сенс.