Адріан уже готовий відкинути цю ідею, однак дістає бібліотечну книжку «Вибрані твори Енн К. Барретт».
— Гаразд, трохи поміркуймо. Ми знаємо, що Енні приїхала з Європи після Другої світової війни. Можливо, вона не говорить англійською. Можливо, Барретт — це навіть несправжнє її ім’я. Можливо, це вестернізована версія чогось штибу Баришников, одне з тих довгих язиколомних східноєвропейських прізвищ. І сім’я змінила його, просто щоб не виділятися.
— Саме так, — я схиляюся до цієї версії. — Джордж писав, що вже давно жив у Сполучених Штатах. Він уже асимілювався. Він і диякон у церкві, і член міської ради. Аж раптом у Спрінґ-Брук із Богемії приїжджає його двоюрідна сестра. Вона — нагадування того, звідки він родом, тож чоловік її соромиться. Його лист у книжці дуже поблажливий, він постійно наголошує на її незначних досягненнях та легковажності.
Адріан клацає пальцями.
— Ось і пояснення про спіритичну дошку! Ти казала, що її відповіді були якоюсь тарабарщиною! Ти ще назвала їх кашею з літер. А що як вона писала іншою мовою?
Я пригадую той спіритичний сеанс — відчуття, що мене поховали в котеджі, як у склепі; тремтіння планшетки під кінчиками моїх пальців.
Я знала, що ми були не самі.
Я знала, що хтось рухав моєю рукою і дуже точно вибирав кожну літеру.
— Міці все записала, — кажу йому.
Ми йдемо через задній двір до будинку Міці. Я стукаю кісточками пальців у вхідні двері, але ніхто не відповідає. Тоді оминаємо будинок і підходимо до задніх дверей, як роблять її клієнти. Задні двері відчинені, й крізь сітчасту раму нам видно кухню, стіл із покриттям Formica, де Міці пригощала мене кавою. Я стукаю в сітчасту раму, а на мене, виляючи хвостом, дивиться годинник Kit-Cat Klock. Чую, що всередині працює телевізор, іде якийсь рекламний ролик про пам’ятні золоті долари:
— Ці монети високо цінуються колекціонерами й гарантовано зберігають свою вартість…
Я вигукую ім’я Міці, але мені навряд чи вдасться перекричати рекламу.
Адріан береться за ручку дверей, і ті виявляються відчиненими.
— Що ти думаєш?
— Я думаю, що Міці параноїчка і що в неї є пістолет. І якщо ми зненацька підкрадемося, то є шанс, що вона позносить нам голови.
— Але є також шанс, що з нею щось сталося. Може, посковзнулась у душі. Якщо літня людина не підходить до дверей, то треба з’ясувати чому.
Я знову стукаю, але відповіді так само немає.
— Прийдімо пізніше.
Але Адріан наполягає на тому, щоб відчинити двері й покликати її:
— Міці, з вами все гаразд?
Він заходить усередину — і що мені лишається робити? Уже повернуло на четверту годину, а день минає швидко. Якщо в Міці є інформація, яка може нам допомогти, то вона потрібна нам якомога швидше. Залишаю двері відчиненими й іду за хлопцем у будинок.
На кухні сморід. Запах такий, ніби давно не виносили сміття, а може, то смердить брудний посуд у раковині. На плиті стоїть сковорідка із застиглим свинячим жиром. Його поверхня помережана слідами маленьких лапок, і я не хочу думати про всіх тих шкідників, які живуть за стінами.
Іду за Адріаном у вітальню. Телевізор налаштований на канал Fox News, і ведучі сперечаються з гостем про останні загрози американській безпеці. Вони репетують, перекрикують одне одного, тож я хапаю пульт і вимикаю звук.
— Міці? Це Меллорі. Ви мене чуєте?
Усе ще немає відповіді.
— Може, вона ненадовго вийшла, — каже Адріан.
І залишила двері відчиненими? Тільки не Міці. Іду вглиб будинку й перевіряю ванну кімнату — нічого. Нарешті підходжу до дверей спальні Міці. Кілька разів стукаю, називаючи її ім’я, і врешті відчиняю.
У спальні штори запнуті, ліжко не застелене, на підлозі — розкиданий одяг. Повітря кисле й сперте, і я боюсь до чогось доторкатися. Двері вдаряються об плетений кошик для сміття, той перекидає миску, вона падає на бік і з неї вивалюються пожмакані серветки.
— Щось є? — запитує Адріан.
Я стаю на коліна і про всяк випадок зазираю під ліжко.
Брудна білизна є, Міці немає.
— Її тут нема.
Коли я підводжусь, на очі потрапляє стільниця тумбочки Міці. Крім лампи й телефона, бачу жменю ватяних кульок, пляшечку спирту й шматок латексного джгута.
— Що це? — запитує Адріан.
— Не знаю. Мабуть, нічого. Нам треба йти.
Ми повертаємось у вітальню, і Адріан знаходить на дивані блокнот, запханий під важку спіритичну дошку.
— Це він, — кажу йому.
Гортаю списки покупок і справ і добираюсь до останньої використаної сторінки — її записів під час сеансу. Вириваю з блокнота цей листок і показую Адріанові.