Потім із-за рогу будинку виходять чоловік і жінка. Чоловік високий і білий, а жінка низенька й темношкіра, вони обоє повнуваті і якісь безформні. Чимось нагадують моїх шкільних психологів-консультантів. У діловому вбранні, немов просто з вішалок універмагів Marshalls чи TJMaxx, і в кожного з них на шиї висить значок детектива.
— Гей, Дарновскі, облиш, — гукає чоловік. — Що ти робиш з тією дівчиною?
— Вона була в будинку! Ви казали, що жертва жила сама.
— Жертва? — перепитує Адріан. — Із Міці все гаразд?
Замість відповіді вони нас розділяють. Чоловік веде Адріана через двір, тимчасом як жінка пропонує мені сісти за іржавий садовий стіл із кованого заліза. Вона розстібає поясну сумку, дістає бляшанку льодяників Altoids і вкидає один собі до рота. Потім пропонує мені, але я відмовляюсь.
— Я детектив Бріґґс, а мій партнер — детектив Кор. Наш молодий колега з суцільним тату — це офіцер Дарновскі. Прошу вибачення за його ревність. У нас уже давненько не було трупів, тому всі так метушаться.
— Міці мертва?
— Боюсь, що так. Годину тому її знайшли діти. Отам, серед дерев. — Вона показує в бік лісу. — Ви б її звідси побачили, якби не заважали оці дерева.
— Що сталося?
— Почнімо з вашого імені. Хто ви, де живете, звідки знаєте Міці?
Я чітко вимовляю своє ім’я і показую водійські права, а потім вказую через двір на свій котедж. Пояснюю, що працюю на сім’ю, яка живе по сусідству.
— Тед і Керолайн Максвелли. Я їхня няня і живу там у гостьовому котеджі.
— Ви спали в котеджі минулої ночі?
— Я сплю там щоночі.
— Ви не чули чогось незвичайного? Якогось шуму?
— Ні, але я рано лягла спати. До того ж був сильний дощ — і це все, що я пам’ятаю. Через вітер і грозу я нічого не могла почути. А коли, на вашу думку, Міці…
Я не можу змусити себе сказати слово «померла». І досі не можу повірити, що Міці справді мертва.
— Ми тільки починаємо тут працювати, — каже Бріґґс. — Коли ви бачили її востаннє?
— Не вчора, а за день до того. У вівторок уранці. Вона приходила до мене в котедж приблизно об одинадцятій тридцять.
— Навіщо?
Мені ніяково говорити це вголос, але я принаймні кажу правду.
— Міці була медіумом. Мала теорію, що в моєму котеджі живуть привиди. Тому вона принесла свою спіритичну дошку — таку, як дошка Уїджі, — і ми спробували встановити контакт.
Схоже, Бріґґс здивована.
— І це спрацювало?
— Не впевнена. Ми отримали кілька літер, але вони не мають якогось сенсу.
— Вона взяла з вас гроші?
— Ні, вона запропонувала допомогти безплатно.
— О котрій годині ви закінчили?
— О першій. Я в цьому впевнена, бо Адріан теж був тут. Під час обідньої перерви. Він мав піти, щоб повернутися на роботу. І саме тоді я бачила її востаннє.
— Ви пам’ятаєте, у що вона була вдягнена?
— Сірі штани, лілова блузка. З довгими рукавами. Усе дуже вільне й летюче. І багато прикрас — персні, намиста, браслети. Міці завжди носить багато прикрас.
— Це цікаво.
— Чому?
Бріґґс знизує плечима.
— Бо зараз на ній нічого цього немає. На ній навіть немає взуття. Тільки нічна сорочка. Чи була Міці з тих жінок, які виходять надвір у нічній сорочці?
— Ні, зовсім навпаки. Вона докладала чималих зусиль до своєї зовнішності. Це був химерний вигляд, але це був її вигляд, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— А в неї не могло бути деменції?
— Ні. Міці турбувалась про багато різних речей, але її розум був гострим.
— То чому ви опинились у її будинку саме зараз?
— Ну, можливо, це прозвучить по-дурному, але в мене виникло запитання стосовно сеансу. Ми припустили, що, можливо, дух користувався якоюсь іншою мовою і саме тому ті літери нам нічого не сказали. Ми хотіли запитати в Міці, чи могло таке статися. Задні двері були відчинені, тож я знала, що вона має бути вдома. Адріан подумав, що їй могло стати погано, тому ми зайшли в будинок, щоб перевірити, чи з нею все гаразд.
— Ви нічого не займали? Ви не користувались чимось із її речей?
— Я відчинила двері спальні. Щоб подивитись, чи вона не спить. А ще я, здається, приглушила телевізор. Він так репетував, що перекривав усі інші звуки.
Бріґґс дивиться на мою талію, і я здогадуюсь, що вона придивляється до моїх кишень.