Встаю, щоб дістати решту малюнків. Я хочу розкласти їх на підлозі й подивитися, як оці чорні густі карлючки впишуться в послідовність. Адріан благає мене трохи поспати.
— Тобі треба відпочити, Меллорі. Завтра наш останній шанс усе це з’ясувати. Просто лягай спати.
Адріан знову жмакає свою футболку й формує з неї найсумнішу подушку у світі, а потім вкладається спати на тверду дерев’яну підлогу. Він заплющує очі, а я перестаю думати про Аню, уздрівши його торс. Юнак засмаглий і підтягнутий — природний результат фізичної праці на свіжому повітрі впродовж усього літа. Мабуть, об його пружний живіт дуже зручно було б кидати монетки, граючи в пристінок. Адріан добрий і співчутливий, а таку статуру, як у нього, рідко побачиш у сучасних чоловіків. І я, як остання дурепа, змушую його спати на підлозі.
Адріан розплющує очі й бачить, що я досі на нього дивлюся.
— Ти б не могла вимкнути світло?
Простягаю руку, легенько проводжу пальцями по його грудях і беру за руку.
— Авжеж, — відповідаю. — Але спочатку я хочу, щоб ти піднявся сюди.
25
Я прокидаюсь від запаху масла й кориці. Адріан, уже одягнений, метушиться на кухні. Він знайшов у моїй комірчині зелені яблука і тепер стоїть над плитою, перевертаючи лопаткою щось схоже на млинець. Дивлюсь на годинник: зараз лише сьома тридцять ранку.
— Чому ти не спиш?
— Я їду в Акрон. Зустрітися з Долорес Кемпбел. Якщо вирушу зараз, то ґуґл каже, що буду там десь о другій.
— Це марнування часу. Ти збираєшся подолати чотириста миль, щоб зустрітись із жінкою, яка не впізнає власну медсестру.
— Це наша остання зачіпка. Можна, я візьму малюнки й книжку з бібліотеки? Я їй покажу їх, подивимось, чи викличуть вони якусь реакцію.
— Не викличуть.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я все одно спробую.
Він так рішуче налаштований, аж я відчуваю, що зобов’язана поїхати разом із ним, але ж маю провести день із Тедді.
— Я мушу залишитися тут. Вони організовують для мене вечірку.
— Сам упораюсь. Я саме завантажив нову аудіокнижку, «Спадкоємець джедаїв». Мені її якраз вистачить до Акрона й назад.
Він приносить кухоль чаю і тарілку яблучних млинців із корицею та заохочує мене сісти в ліжку.
— А тепер подивимось, що ти про них скажеш. Це рецепт мого батька.
Я сідаю і відкушую шматочок: так, вони справді чудові — солодкі, терпкі, маслянисті й дуже смачні, навіть кращі за чуррос.
— Вони неймовірні.
Він нахиляється й цілує мене.
— Там на плиті є ще. Я зателефоную тобі з дороги й розповім, про що дізнаюся.
Мені трохи сумно, що він їде. Муситиму вбити цілий день до початку вечірки о третій. Але відчуваю, що Адріана неможливо відмовити від поїздки, що він зубами вхопиться за будь-яку зачіпку, щоб мені не довелось їхати зі Спрінґ-Брука.
@@@
Проводжу ранок, пакуючи свої речі. Це не займає багато часу. Шість тижнів тому я приїхала в Спрінґ-Брук із секондхендівською валізою і купкою одягу. Тепер, завдяки щедрості Керолайн, мій гардероб значно побільшав, але обновки скласти нікуди. Тому я дуже ретельно згортаю сукні по п’ятсот доларів кожна й кладу їх у сорокалітровий пластиковий мішок для сміття — те, що мої подруги в «Тихій гавані» охрестили «валізою тверезого способу життя».
Потім взуваю кросівки й виходжу на останню пробіжку околицями. Намагаюсь не думати про те, як сильно я сумуватиму за Спрінґ-Бруком — за всіма цими маленькими магазинчиками й ресторанчиками, розкішно прикрашеними будинками, чудовими газонами й садами. Я була в квартирі Рассела в Норрістауні — його район і близько не нагадує цей. Рассел живе на десятому поверсі багатоповерхового будинку поряд з офісним парком і центром виконання замовлень Amazon. Увесь цей комплекс оточений автострадами, багатокілометровим димучим асфальтом і бетоном. Паршиве місце, як не крути, але, очевидно, саме там мені й судилося бути.
Мабуть, вечірка біля басейну — це такий красивий жест. Керолайн розвішує кілька гірлянд навколо заднього дворика, а потів вони з Тедді напинають саморобний банер із написом: «Дякуємо, Меллорі». Тед і Керолайн чудово вдають, що мене не звільняли. Ми всі поводимось так, ніби я йду за власним бажанням, і це трохи знижує рівень ніяковості. Керолайн хазяйнує на кухні, готуючи їжу, а я плаваю в басейні разом із Тедом і Тедді. Ми втрьох влаштовуємо жартівливі перегони, в яких Тедді постійно примудряється перемагати. Я цікавлюсь вголос, чи не потрібна Керолайн якась допомога — може б, їй хотілося трохи поплавати, — і раптом розумію, що ніколи не бачила її в басейні.