— У неї від води сверблячка, — каже Тедді.
— Хлор, — пояснює Тед. — Я пробував відрегулювати баланс pH, але нічого не допомагає. У неї надзвичайно чутлива шкіра.
О четвертій я все ще не отримую звісток від Адріана. Уже збираюсь відправити йому повідомлення, коли з дворика гукає Керолайн, що вечеря готова. Вона поставила на стіл глеки з крижаною водою і свіжовичавленим лимонадом, а ще цілу гору здорової їжі — смажені на грилі креветки на шпажках, салат із цитрусових з морепродуктами і тарілки зі свіжоприготованими на пару кабачками, шпинатом і кукурудзою в качанах. Очевидно, що вона доклала чимало турботи й зусиль до всього цього, і я відчуваю, що Керолайн почувається винною за те, що звільнила мене. Починаю роздумувати над тим, чи не перегляне вона моє майбутнє. Можливо, в мене ще є шанс залишитись. Тедді жваво розповідає, як він провів цілий день на пляжі й у парку розваг. Він детально розказує мені про кімнату сміху, про автодром, про краба в океані, який щипав його за маленькі пальчики. Його батьки теж навперебій діляться своїми історіями, і здається, що ми ведемо пречудову сімейну розмову, а все немов знову стало так, як було раніше.
На десерт Керолайн приносить шоколадні лавові вулкани — мініатюрні бісквітні тістечка, наповнені липким теплим ганашем, увінчані кульками ванільного морозива. Вони приготовані настільки досконало, що коли я відкушую перший шматочок, то буквально задихаюсь.
Усі сміються з моєї реакції.
— Вибачте, — кажу я. — Але нічого смачнішого в житті не їла.
— О, це чудово, — промовляє Керолайн. — Я рада, що ми можемо завершити літо на цій високій ноті.
І тут я розумію, що нічого не змінилось.
@@@
Я пропоную допомогти з миттям посуду, але Тед і Керолайн наполягають на тому, що візьмуть прибирання на себе. Вони нагадують, що я — почесний гість, і заохочують погратися з Тедді. Тож ми з ним повертаємось до басейну й востаннє граємо в усі наші улюблені ігри: у «Вигнанця», у «Титанік» і в «Чарівника країни Оз». А потім довго лежимо поряд на плоту й просто дрейфуємо по басейну.
— А далеко до Норрістауна?
— Недалеко. Їхати менше години.
— Отож ти й далі зможеш приїжджати на вечірки біля басейну?
— Сподіваюсь, — кажу йому. — Я не впевнена.
Та, щиро кажучи, я сумніваюсь, що колись знову з ним побачуся. Тед і Керолайн без проблем знайдуть нову няню, і вона, звісно, буде гарненькою, розумною і чарівною. А Тедді весело проводитиме з нею час. Мене ж запам’ятають як химерну примітку в їхній сімейній історії — няньку, яка протрималась усього сім тижнів.
Але мене обсідають болючі думки: можу легко уявити, що через багато років, коли Тедді приведе університетську подругу додому на вечерю на День подяки, моє ім’я слугуватиме такою собі перчинкою-посміховиськом для підтримання розмови за столом. Мене згадають як божевільну няньку, яка обмалювала всі стіни й вірила, що уявна подруга Тедді була реальною особою.
Ми лежимо з ним на плоту й милуємось пречудовим заходом сонця. Хмари міняться всіма відтінками рожевого й лілового, і ми дивимось на небо немов на якийсь шедевр світового мистецтва в музеї.
— Але ми точно можемо бути друзями по листуванню, — обіцяю йому. — Ти надсилатимеш мені малюнки, а я писатиму тобі листи.
— Я б дуже цього хотів.
Він показує вгору на літак, який пливе у височіні за обрій, тягнучи за собою довгі смуги білої пари.
— А в Норрістаун можна долетіти літаком?
— Ні, друже, там немає аеропорту.
Він розчарований.
— Колись я полечу на літаку, — говорить він. — Тато каже, що великі літаки за годину пролітають п’ятсот миль.
Я сміюсь і нагадую Тедді, що він уже літав літаком.
— Коли ви прилетіли додому з Барселони.
Він хитає головою.
— Ми приїхали з Барселони машиною.
— Ні, то ви їхали в аеропорт. А потім сіли на літак. Ніхто не їздить машиною з Барселони до Нью-Джерсі.
— А ми зробили це. Ми їхали всю ніч.
— Це інший континент. На шляху — величезний океан.
— Там побудовано підводний тунель, — запевняє він. — Із супертовстими стінами для захисту від морських чудовиськ.
— Ти просто поводишся по-дурному зараз.
— Запитай мого тата, Меллорі! Це правда!
А потім я чую, як на опалубці басейну дзвонить мій телефон. Я увімкнула його на повну гучність, щоб не пропустити дзвінок від Адріана.
— Я зараз повернусь, — кажу до Тедді.
Перекидаюсь із плота у воду й пливу до стінки басейну, але не встигаю. Коли я дотягаюсь до телефону, виклик переходить у голосову пошту.