Я бачу, що Адріан надіслав мені фотографію. Це літня темношкіра жінка в тонкому червоному кардигані, яка сидить в інвалідному візку. Вона дивиться порожнім поглядом, але волосся в неї акуратно підстрижене. Вигляд має непоганий, схоже, за нею добре доглядають.
Потім надходить наступне фото — та сама жінка позує разом із темношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Він обіймає жінку й спрямовує її увагу на камеру, щоб вона дивилася в об’єктив.
Адріан знову телефонує.
— Ти отримала мої фотографії?
— Хто ці люди?
— Це Долорес Джин Кемпбел і її син Кертіс. Дочка і внук Енні Барретт. Я оце провів із ними дві години. Кертіс щонеділі приїжджає провідати маму. А ми все неправильно зрозуміли.
Цього не може бути.
— Енні Барретт була темношкірою?
— Ні, але вона точно не угорка. Жінка народилась в Англії.
— Вона англійка?
— Її внук стоїть біля мене. Я дам слухавку Кертісу, і він сам тобі все розкаже, гаразд?
Тедді дивиться на мене з басейну, йому нудно, він хоче щоб я швидше повернулась і погралась із ним. Я самими губами вимовляю слова «п’ять хвилин», він вилазить на пліт і починає молотити по воді маленькими ніжками, пересуваючись разом із плотом по басейну.
— Привіт. Меллорі, це Кертіс. Ви справді живете в котеджі бабусі Енні?
— М-м-м… думаю, так.
— Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі. За Гайденс-Ґлен, еге ж? Ваш друг Адріан показав мені кілька малюнків. Але вам не треба боятися, моя бабуся не переслідує вас.
Я зовсім розгубилась.
— Звідки ви знаєте?
— Ось що сталося. Вона переїхала в Спрінґ-Брук після Другої світової війни, так? Щоб жити у свого двоюрідного брата Джорджа. Вони мешкали на східному боці Гайденс-Ґлен, який тоді був дуже білим і заможним. А мій дідусь Віллі жив на західному боці Гайденс-Ґлен, у районі під назвою Корріган. У секторі для кольорових. Він качав газ у Texaco, а після роботи спускався до джерела, щоб зловити собі вечерю. Дідусь любив рибалити. Він щодня їв форель і окуня, якщо вони клювали. І ось він помічає симпатичну білу дівчину, яка ходить босоніж. І носить блокнот для малювання. Вона гукає до нього й вітається, а дідусь казав, що навіть глянути на неї боявся. Бо, знову ж таки, це 1948 рік, пам’ятаєте? Якщо ти темношкірий чоловік, а тобі усміхається біла жінка, ти відвертаєшся. Але бабуся Енні родом із Кресскомба, Велика Британія. Приморське місто, повне карибських мігрантів. Вона не боїться темношкірих людей. Вона щодня вітається з дідусем. Упродовж наступного року вони стають друзями, а невдовзі й більше, ніж друзями. Незабаром дідусь уже щоночі скрадається лісом, щоб зустрітися з бабусею в її котеджі. Ви розумієте, про що я?
— Думаю, так. — Кидаю погляд на басейн, щоб подивитися, як там Тедді. Він і досі дрейфує колами на плоту, і я почуваюсь винною, що залишаю його без уваги в цей останній день, але маю дослухати до кінця. — І що сталося?
— Так от, одного дня Енні приходить до двоюрідного брата Джорджа й каже, що вагітна. Тільки тоді вона не вживала такого слова. Імовірно, сказала, що «носить дитину під серцем». Розповідає Джорджеві, що батько дитини — Віллі і що вона збирається втекти з ним. Вони хотіли переїхати на Захід, в Огайо, й жити на сімейній фермі Віллі, де б ніхто їх не турбував. І Енні дуже вперта, так що Джордж розуміє, що не зможе її зупинити.
— То що ж сталося?
— Ну, Джордж, видно, розлютився. Він каже, що її дитина буде гріховною. Лякає її, що в очах Бога їхній зв’язок не вважатиметься шлюбом. Заявляє, що Енні для нього померла, а сім’я відмовиться визнавати її існування. Ну й чудово — відповідає вона, їй до них завжди було байдуже. Потім дівчина збирає свої речі й зникає. Через що Джордж опиняється в дуже скрутному становищі. Він-бо опора громади. Диякон у церкві. Тож не може сказати людям, що його двоюрідна сестра дременула з кольоровим чоловіком. Він радше помре, ніж дозволить правді вийти назовні. І тоді Джордж придумує історію. Він іде в м’ясний магазин і купує два відра свинячої крові. Тоді ще судова експертиза була не настільки розвинена, і кров була просто кров’ю. Розбризкує її по всій хатині, перекидає меблі, створюючи враження, що хтось пограбував будинок. Потім викликає поліцію. У місті провели облаву, протягли сіті через увесь струмок, але тіла так і не знайшли, бо тіла ніколи й не було. Бабуся називала це Великою втечею. Наступні шістдесят років вона провела на фермі біля Акрона. У 1949 році народила мою матір, Долорес, а в 1950-му — мого дядька, Тайлера. На момент смерті мала чотирьох онуків і трьох правнуків. Вона дожила до вісімдесяти одного року.