— Що тут скажеш, правда погано впливає на Спрінґ-Брук. Якби місто було трохи толерантнішим, можливо, Віллі й Енні могли б тут залишитися. Може, й Джорджеві не свербіли б руки розігрувати цю кримінальну комедію. — Бріґґс сміється. — Знаєте, в моєму відділі все ще є хлопці, які вірять, що вбивство справді було. Я розповідаю їм правду, а вони сприймають це так, ніби я хочу підняти якийсь заколот — темношкіра жінка-полісмен розпалює расову ворожнечу. — Вона знизує плечима. — Хай там як, а я не хочу вас надовго затримувати. У мене просто є одне невеличке запитання. Ми знайшли мобільний телефон Міці на кухні. Акумулятор розрядився, але завдяки зарядному пристрою він знову запрацював. Схоже, жінка саме збиралась відправити вам повідомлення. Для мене воно не має жодного сенсу, але, може, для вас це щось значить. — Вона дивиться у свій блокнот, мружачись поверх окулярів для читання. — Ось що тут написано: «Нам треба поговорити. Раніше я помилялась. Аня — це не ім’я, це…» — Бріґґс зупиняється і дивиться на мене. — Оце й усе, що там було. Ці слова щось означають для вас?
— Ні.
— А як щодо Ані? Може, це одруківка?
Я киваю в бік душової кабінки:
— Аня — це ім’я невидимої подруги Тедді.
— Невидимої подруги?
— Йому п’ять років. У нього жива уява.
— Я знаю, що вона несправжня, — гукає він. — Я знаю, що вона просто вигадка.
Бріґґс нахмурює брови, спантеличена цим загадковим повідомленням. Потім перегортає кілька сторінок у записнику.
— Вчора я розмовляла з Керолайн Максвелл, і вона сказала, що чула, як Міці з кимось сперечалась увечері в четвер. Вона бачила, як Міці вийшла з дому в нічній сорочці близько двадцять другої тридцять. Ви часом нічого не чули?
— Ні, але мене тут і не було. Я гостювала в Адріана. За три квартали звідси. Його батьки влаштували вечірку. — Згадую, що о двадцять другій тридцять сиділа в саду Квіткового палацу, марнуючи час на «Вибрані твори Енн К. Барретт». — А судовий медик знає, як саме померла Міці?
Бріґґс притишує голос, щоб не чув Тедді.
— На жаль, схоже, що це пов’язано з наркотиками. Гостре враження легень через передозування. Приблизно в четвер уночі або в п’ятницю рано-вранці. Але не викладайте це у фейсбук. Потримайте в секреті кілька днів.
— Це був героїн?
Вона здивована:
— Звідки ви знаєте?
— Просто здогад. Я дещо помітила в її будинку. По всій вітальні валялись ковпачки від голок.
— Що ж, ваш здогад правильний, — каже Бріґґс. — Ви не знаєте про літніх людей, які вживають важкі наркотики, але лікарні Філадельфії бачать їх щотижня. Це більш поширено, ніж може здатися. Можливо, її відвідувач був дилером. Може, вони посварилися. Ми все ще намагаємось відновити повну картину того, що сталося. — Детектив пропонує мені ще одну візитівку, але я кажу, що маю першу. — Якщо ви щось згадаєте, зателефонуйте мені, гаразд?
Після того як Бріґґс іде, Тедді, бездоганно чистий і вдягнутий у свою піжамку з пожежними машинками, відчиняє двері з душової кабінки. Я обіймаю його і кажу, що прийду вранці, щоб попрощатися. Потім заводжу малого у дворик і відправляю в будинок.
Мені вистачає витримки, щоб повернутись у котедж і замкнути двері. Потім падаю на ліжко й зариваюсь обличчям у подушку. За останні тридцять хвилин сталося стільки сенсаційних одкровень, що я просто не можу їх усвідомити. Це занадто приголомшливо. Тепер шматочки головоломки розсипались і перемішалися ще більше.
Але одне я знаю точно.
Максвелли мені брехали.
26
Я чекаю, поки зовсім стемніє, щоб Тедді точно вже спав, і аж тоді йду в будинок поговорити з Тедом і Керолайн. Вони сидять у барлозі в оточенні всіх моїх божевільних замальовок темних лісів, загублених дітей і крилатих ангелів. У кутку кімнати лежить захисна плівка й різне причандалля для фарбування — малярні валики, суха штукатурка, два відра білої фарби для стін Benjamin Moore Atrium White. Схоже, вранці, як тільки Рассел мене забере, вони заходяться все це зафарбовувати.
Керолайн попиває вино з келиха, під рукою в неї пляшка мерло Kendall-Jackson. Тед тримає кухоль гарячого чаю, старанно дме на його поверхню, а з колонки Alexa тим часом долинає якась радіостанція яхт-року. Схоже, вони раді мене бачити.
— Ми сподівались, що ти зайдеш, — каже Керолайн. — Ти все спакувала?
— Майже.
Тед простягає мені свій кухоль, пропонуючи понюхати.
— Я щойно скип’ятив трохи води для чаю з гінкго-білоби. Налити тобі?