— Про трансгендерних дітей так багато цікавих досліджень, — говорить Тед, а його очі все ще благають мене: будь ласка, будь ласка, будь ласка, заткнись же ти нарешті. — У мене в кабінеті є кілька книжок, якщо тобі цікаво.
І що найбожевільніше: я думаю, вони й справді сподіваються, що я вдаватиму, ніби все це нормально.
— Ви хочете сказати, що ваша п’ятирічна дитина — трансгендер, і це й досі жодним чином не випливло?
— Ми розуміли, що ти це так сприймеш, — каже Керолайн. — Ми знали, що в тебе сильні релігійні переконання…
— У мене немає жодних проблем із трансгендерними людьми…
— То нащо ти здіймаєш стільки галасу?
Я більше її не слухаю. Мій розум уже помчав уперед. Бо тепер я розумію, що всі дивацтва Тедді та його химерна поведінка мають під собою підґрунтя. Те, що він уникав маленьких хлопчиків на дитячому майданчику. Його істерики, коли Тед тяг його до перукаря. Його манія носити одну й ту саму смугасту лілову футболку. Вона світло-лілова, майже лавандова, — найжіночніший колір у його гардеробі.
І всі ці настирливі запитання зі школи про реєстрацію в дитячому садочку…
— У вас немає картки щеплень, — здогадуюсь я. — Можливо, у вас є свідоцтво про народження. Звісно, маючи гроші, можна купити фальшивку. Але школи в Спрінґ-Бруці дуже серйозно ставляться до щеплень. Вони вимагають, щоб необхідні документи їм надсилав безпосередньо лікар. А ви не можете їх дістати. Тому зі школи й телефонують увесь час.
Тед хитає головою.
— Це неправда. У нас був чудовий педіатр у Барселоні…
— Перестаньте згадувати Барселону, Теде. Ви ніколи не були в Барселоні. Ваша іспанська жахлива. Ви навіть potato[34] не можете вимовити! Я не знаю, де ви ховалися ці останні три роки, але точно не в Барселоні.
Якби я не була така збуджена, то помітила б, що Керолайн раптом притихла. Вона замовкла й тепер тільки спостерігає і слухає.
— Ви вкрали чиюсь маленьку дівчинку. Нарядили її хлопчиком. І вбиваєте їй у голову, що вона хлопчик. І вам це сходить з рук тільки тому, що їй п’ять років. Бо її світ ще зовсім маленький. Але що буде, коли вона піде до школи? Коли в неї з’являться друзі? Коли вона підросте, коли активізуються її гормони? Невже ви, двоє людей з університетськими дипломами, справді уявили собі, що це спрацює? Та ви просто…
Уриваю свою тираду, бо слово, яке я хотіла використати, — «божевільні».
До мене доходить, що треба припинити цю розмову, бо я ділюся своїми висновками не з тими людьми. Невже я справді сподіваюся, що Максвелли погодяться зі мною? Що вони покаються й зізнаються в усьому, що накоїли? Треба негайно йти звідси, знайти детектива Бріґґс і все їй розповісти.
— Мені треба пакуватися, — бовкаю, як остання ідіотка.
І я підводжуся, ніби вони отак візьмуть і випустять мене звідси.
— Теде, — промовляє Керолайн спокійним голосом.
На півдорозі до дверей об мою голову розбивається скло. Я падаю вперед і впускаю телефон. По обличчю й шиї тече якась рідина. Я піднімаю руку, щоб зупинити кровотечу, і вся долоня стає червоною. Мене вкриває мерло Kendall-Jackson.
Позаду чується сварка Максвеллів.
— Він на кухні.
— Я дивився на кухні.
— У великій шухляді. Де я тримаю марки!
Виходячи з барлога, Тед обережно переступає моє тіло, стараючись не зачепити, наче це не він щойно розтрощив пляшку об мій череп. Чоловік минає мій смартфон, який лежить на килимі екраном униз. Там, на головному екрані, є тривожна кнопка — застосунок «одним дотиком», який передасть адресу Максвеллів у центр екстреного виклику. Але я не можу до неї дотягнутися — і встати не можу через сильний біль. Максимум, на що я здатна, — це впертися носками кросівок у підлогу й відштовхуватись, поволі пересуваючись по підлозі на животі.
— Вона повзе, — каже Керолайн. — Або намагається повзти.
— Секунду, — гукає Тед у відповідь.
Я простягаю руку по телефон і розумію що з моїм сприйняттям простору щось сталося. Телефон уже не за кілька сантиметрів од мене — зненацька він опиняється посеред коридору, на відстані, що дорівнює довжині футбольного поля. Я чую кроки Керолайн у себе за спиною, хрускіт битого скла під її черевиками. І геть не впізнаю її. Вона більше не та любляча мати, яка привітала мене у своєму домі й спонукала вірити в себе. Ця жінка перетворилася на… щось інше. В її очах холод і тверезий розрахунок. Вона дивиться на мене як на пляму на підлозі, як на дефект, який треба усунути.