Выбрать главу

Ставлю ступні на підлогу й нахиляюсь уперед, намагаючись встати, але центр ваги тягне назад. Я розумію, що моя остання надія — це кидок уперед із достатнім імпульсом для того, щоб підвестись. Правда, я боюсь, що зроблю занадто різкий рух і впаду на підлогу.

І поки збираюсь із духом, щоб спробувати, чую кроки знадвору, які піднімаються старими зачовганими сходами. Потім двері розчиняються всередину, і Керолайн вмикає світло.

На ній та сама сукня з круглим вирізом, що й раніше, але тепер на руках ще й сині латексні рукавички. Вона тримає одну зі своїх симпатичних екосумок із супермаркету — з такими ви ходите в гастроном, щоб уберегти океани від засмічення пластиком. Схоже, Керолайн здивована, що я отямилась. Жінка кладе сумку на кухонний стіл і починає викладати її вміст: запальничку для гриля-барбекю, металеву чайну ложку й крихітний шприц із помаранчевим ковпачком.

Увесь цей час я благаю її, але слова в мене не виходять, тільки звуки. Вона намагається все ігнорувати й зосередитись на тому, що робить, але я бачу, що дратую її. Зрештою вона простягає руку мені за голову й ослабляє лямку. Я викашлюю мокрий кляп, той скочується на коліна, а потім плюхається на підлогу.

— Не здумай кричати, — каже вона. — Говори нормальним голосом.

— Навіщо ви це зі мною робите?

— Я намагалася влаштувати тобі чудові проводи, Меллорі. Приготувала свій фірмовий салат із морепродуктів. Розвішала гірлянди. Ми з Тедом навіть зібрали тобі вихідну допомогу. Заробіток за місяць. Хотіли зробити сюрприз завтра вранці у вигляді чека. — Вона сумно хитає головою, а потім дістає із сумки маленький полі­етиленовий пакетик із білим порошком.

— Що це?

— Це героїн, який ти поцупила з дому Міці. Учора ввечері, коли нишпорила в її спальні.

— Це неправда…

— Та ні, Меллорі, усе так і є. У тебе чимало невирішених проблем. Ти вдавала із себе студентку університету, зірку легкої атлетики — звідси й уся ця нервовість. А тут ще й шок через втрату роботи, втрату зарплати і втрату житла. Усі ці стреси довели тебе до зриву.

Я розумію, що насправді вона в це не вірить — просто репетирує «легенду». А Керолайн веде далі:

— Ти відчайдушно потребувала дози і знала, що Міці вживала, тож проникла в її дім і знайшла там заначку. Однак не знала, що її героїн був змішаний з фентанілом. Дві тисячі мікрограмів достатньо, щоб звалити коня. Опіоїдні рецептори переповнились, і ти перестала дихати.

— Це те, що ви розкажете поліції?

— Це такого висновку вони дійдуть. На підставі твоєї історії. І розтину. Завтра вранці я постукаю у ці двері, щоб поцікавитись, чи не потрібна тобі допомога із пакуванням речей. Коли ти не відповіси, скористаюся своїм ключем, щоб зайти всередину. Я знайду тебе в ліжку з голкою, яка стирчатиме з твоєї руки. Закричу й покличу Теда. Він битиме тебе в груди й намагатиметься робити серцево-легеневу реанімацію. Ми зателефонуємо в 911, але медики скажуть, що ти мертва вже кілька годин. Вони скажуть, що ми нічого не могли вдіяти. А оскільки ми такі хороші люди, то потурбуємось про твій належний похорон і надгробок. Поруч із сестрою. Інакше всі витрати ляжуть на плечі Рассела, а це якось несправедливо.

Керолайн розпечатує поліетиленовий пакетик і тримає його над ложкою, ретельно наповнюючи її білим порошком. Вона нахиляється над столом, зосередившись на своїй роботі, і я знову бачу її тату трохи нижче шиї.

— Ви і є той ангел з малюнків. Ви вдарили Аню своїм Viper, а потім задушили.

— Це був самозахист.

— При самозахисті ніхто нікого не душить. Ви її вбили. Ви вкрали її маленьку дівчинку. Скільки їй було років? Два? Два з половиною?

Ложка вислизає з пальців Керолайн і брязкає об стіл. Порошок летить навсібіч, і вона роздратовано сіпає головою.

— Не придурюйся, що розумієш ситуацію. Ти не уявляєш, через що я пройшла.

Вона дістає пластмасовий шпатель і повільно тягне його по столу, згрібаючи весь порошок у маленький горбик.

— Я знаю, що Тед вам допомагав, — кажу їй. — Я знаю, що він — це той чоловік на малюнках. Ви вбили Аню і забрали її дочку. А потім послали Теда, щоб закопав її тіло. Коли це сталося, Керолайн? Де ви тоді жили?

Вона хитає головою й сміється.

— Я знаю гру, в яку ти намагаєшся грати. Ми її постійно використовуємо в терапії. Ти не виплутаєшся із цього своїм базіканням.

— У вас із Тедом були проблеми. Він казав, що ви багато років намагались завагітніти. Це був останній засіб? Украсти дитину?

— Я врятувала ту дитину.

— Що це означає?

— Не має значення. Що зроблено — те зроблено, і нам треба рухатись далі. Мені шкода, що ти більше не будеш частиною нашої сім’ї.