Керолайн обережно пересипає порошок назад у ложку, потім дістає запальничку для гриля. Вона кілька разів клацає кнопкою, перш ніж із запальнички з’являється маленький язичок блакитного полум’я, і я бачу, що її руки тремтять.
— Тедді щось пам’ятає?
— А ти як думаєш, Меллорі? Він схожий на дитину, яка отримала травму? Він сумний чи нещасний? Ні, зовсім ні. Він нічого не пам’ятає. Тедді — щаслива, добре вихована дитина, і я дуже тяжко працювала, щоб він потрапив у це місце. Він ніколи не дізнається, чим я пожертвувала заради нього. І це чудово.
Поки Керолайн розмовляє, порошок у ложці димить, чорніє і врешті перетворюється на рідину. Героїн зі Східного узбережжя не має особливого запаху, тож я дивуюсь, почувши, що тхне якоюсь хімією — може, то фентаніл, а може, ще якась смертельна добавка. Згадую, що чула про одного торговця наркотиками в Камдені, який буцімто розбавляв свій товар миючим засобом Ajax. Керолайн відкладає запальничку й бере шприц. Занурює голку в заглибину ложки, а потім повільно витягає поршень, наповнюючи шприц мерзотно-коричневою рідиною.
— Він пам’ятає кролика, — кажу я.
— Вибач?
— На малюнках Ані маленька дівчинка женеться за кроликом. Дівчинка йде за білим кроликом у долину. А тепер згадайте мою співбесіду, Керолайн. У той день, коли я вперше прийшла сюди, у вас на холодильнику висів один із малюнків Тедді. На ньому був зображений білий кролик. Можливо, він пам’ятає більше, ніж ви собі думаєте.
— Її малюнки брехливі. Їм не можна довіряти.
— Я витратила чимало сил, намагаючись у них розібратися. Але думаю, що нарешті склала їх у правильному порядку — у теці на тумбочці. Вони точно показують, що сталося.
Керолайн дістає із сумки шматок гумового джгута. Вона розтягає його обома руками, немов готується обв’язати ним мою руку. Але потім цікавість бере гору. Жінка підходить до тумбочки, розкриває теку й починає гортати сторінки.
— Ні, ні, послухай, ці малюнки дуже необ’єктивні. Це її версія того, що сталось. А якби ти подивилась на мою версію? На повну картину? Ти б краще зрозуміла.
— І яка ж повна картина?
— Я не кажу, що не почуваюсь винною. Я почуваюсь винною. Мене мучать докори сумління. Я не пишаюсь тим, що сталося. Але вона не залишила мені вибору.
— Покажіть мені, що ви маєте на увазі.
— Тобто?
— У шухляді тумбочки є блокнот і олівці. Намалюйте те, що сталося. Покажіть мені свою версію цієї історії.
Бо я мушу якомога довше тягти час.
Час, за який Адріан доїде додому, прийде сюди, постукає у двері й запідозрить, що тут щось дуже й дуже не так.
І скидається на те, що Керолайн хоче це зробити! Схоже, вона загорілась ідеєю розповісти мені свою версію історії. Але ця жінка достатньо розумна, щоб здогадатися, що нею маніпулюють.
— Ти намагаєшся змусити мене звинуватити саму себе. Ти хочеш, щоб я намалювала зізнання, в картинках, щоб поліція знайшла їх і заарештувала мене. У цьому замисел?
— Ні, Керолайн, я просто хочу зрозуміти, що сталося. Чому Тедді треба було рятувати?
Вона бере джгут і заходить ззаду за мій стілець. Але їй ніяк не вдається зав’язати джгут навколо мого плеча. У неї дуже трусяться руки.
— Іноді вона залазить мені в голову, і це схоже на панічну атаку. Але це минає за одну-дві хвилини.
Вона сідає на краєчок мого ліжка й ховає обличчя в долонях. Глибоко вдихає, наповнюючи легені повітрям.
— Я не чекаю від тебе жодного співчуття, але мені це справді дуже далося взнаки. Це ніби нічне жахіття, яке не закінчується.
Вона уривчасто дихає. Обхоплює руками коліна й щосили стискає їх, ніби може зусиллям волі змусити себе заспокоїтись.
— Ми з Тедом жили на Мангеттені. Ріверсайд-Гайтс, Верхній Вест-Сайд. Я працювала в лікарні Маунт-Сінай, мені було тридцять п’ять років, і на той час я повністю «вигоріла». У моїх пацієнтів було дуже багато проблем. У світі стільки болю, стільки страждань. Тед мав якусь нудну роботу в ІТ-сфері, яку ненавидів.
Думаю, ми були двома дуже нещасними людьми, які намагалися завагітніти, але нам це не вдавалось, і ця невдача робила нас іще нещаснішими. Ми перепробували всі звичайні прийоми: ВМІ, ЕКО, цикли Кломід. Ти знаєш про таке? — Керолайн хитає головою. — Не має значення. Нічого не спрацювало. Ми обоє гарували зранку до вечора, але гроші нам навіть не були потрібні, бо мій батько залишив мені чималі статки. Тож урешті ми вирішили: «Та пішло воно все під три чорти: кидаємо роботу й беремо відпустку на рік». Ми купили будинок у північній частині штату Нью-Йорк на озері Сенека. Ідея була така: може, в розслабленому психічному стані ми зможемо зачати дитину.