Але з’явилася проблема: ми там оселяємось, але в нас немає друзів. Ми не знаємо жодної душі. Тільки я і Тед у тій хатині ціле літо. Тед по-справжньому захоплюється виноробством. Він бере уроки в місцевого винороба. А мені так нудно, Меллорі. Я не знаю, куди себе подіти. Пробую писати, фотографувати, займатися садівництвом, пекти хліб — і нічого не виходить. І з жахом усвідомлюю, що я просто не дуже творча людина. Хіба це не страшно: таке про себе дізнатись?
Намагаюсь утримувати на обличчі співчутливий вираз і заохочую її розповідати далі. І вона розповідає… Збоку глянути — ну просто мати з дочкою невимушено собі розмовляють за кавою зі сконами в ресторанчику Panera Bread. І я не сиджу на стільці зі скрученими за спиною руками; і Керолайн не вовтузиться з повним шприцом, нервово крутячи його в пальцях.
— Єдине, в чому я знаходжу хоч якусь розраду, — це прогулянки. Біля озера Сенека є парк з чудовими тінистими стежками, і саме там я вперше зустрічаю Марґіт. Це справжнє ім’я Ані: Марґіт Барот. Часто бачу, як вона сидить у тіні дерева, малюючи пейзажі. Вона була дуже талановита, і мені здається, що я їй трохи заздрила. І вона завжди брала із собою дочку. Маленьку дівчинку двох років на ім’я Флора. Марґіт просто саджала її на ковдру й більше не звертала на неї уваги. По дві-три години. Вона тицяла смартфон дитині в руки, а потім повністю про неї забувала. І не раз чи два, Меллорі. Я бачила їх кожні вихідні! Це було їхнє звичне буття! Мене це дратувало щоразу, коли я їх минала. Тобто — ось таке чудове дитя, прекрасна маленька дівчинка, якій так потрібна увага, а ця, з дозволу сказати, мати забиває їй голову відосиками з YouTube! Наче дитина для неї — тягар. Я читала багато досліджень щодо екранного часу, Меллорі. Це просто отрута для дитячої уяви.
Тож, побачивши таке кілька разів, я вирішила втрутитись. Підійшла до ковдри й спробувала представитись, але Марґіт поняття не мала, про що я кажу. Я зрозуміла, що та не розмовляє англійською. Тоді спробувала на мигах показати їй, що я мала на увазі — спробувала показати, що вона погана мати. І я думаю, що жінка це неправильно зрозуміла. Вона розлютилась, я розлютилась, і скоро ми обидві репетували — я англійською, вона угорською, — аж поки до нас не підійшло кілька людей. Їм довелося буквально розбороняти нас.
Після того я намагалася гуляти в інших парках та іншими стежками. Але не переставала думати про ту дівчинку. Мені здавалося, що я її підвела, наче в мене був єдиний шанс втрутитись — і я його змарнувала. Отож одного дня — місяців, може, через два після сварки — я знову пішла до озера. Був суботній ранок, і там проходив неймовірний фестиваль повітряних куль. Його влаштовують щороку у вересні, і все небо вкривається цими великими яскравими барвистими фігурами. Чудова річ для дитячої уяви, розумієш? І от, Марґіт малює одну з цих куль, а маленька Флора просто витріщається в телефон. Вона сидить на ковдрі, а сонце так і пече її руки й плечі.
І коли я там стояла, все більше гніваючись і обурюючись, то щось помітила. Кролика, який вилазив із землі. Мабуть, десь поряд була його нора. Він вискочив із трави й обтрусився, і Флора його побачила. Дівчинка загукала: «Аня, аня!», показуючи на кролика й сміючись, але Марґіт не обернулась. Вона занадто захопилася своїм малюванням. І не побачила, що її маленька дівчинка встала й пішла собі, що Флора перейшла поле й попрямувала в долину. До струмка, Меллорі. Тож я мусила щось робити, правда ж? Я ж не могла ігнорувати того, що відбувалось. Я пішла за Флорою в долину, і коли наздогнала її, вона вже зовсім заблукала. Дівчинка кричала й істерично ридала. Я присіла біля неї і сказала, що все добре. Я запевнила, що знаю, як знайти мамусю, і запропонувала відвести її назад. І я справді хотіла це зробити, Меллорі. Я справді збиралася відвести Флору назад.
І тут я перестаю стежити за розвитком історії, бо пригадую спіритичну дошку з її загадковим повідомленням і розумію, що занадто довірилась Google Translate. Бо повідомлення було не «HELP FLOWER» («ДОПОМОЖИ КВІТЦІ») — а «HELP FLORA» («ДОПОМОЖИ ФЛОРІ») — допоможи її дочці.
— Я просто хотіла побути з нею якийсь час, — веде далі Керолайн. — Погуляти й приділити їй трохи уваги. Думала, її мати не буде проти. Вона ж бо навіть не помітила, що дівчинка зникла. Неподалік виднілась маленька стежка, яка вела до лісу, туди ми й пішли. У ліс. Однак Марґіт таки помітила, що Флора зникла. Вона скрізь її шукала. І якимось чином знайшла нас. А коли впізнала мене, то розлютилась. Вона почала кричати й махати руками, наче зібралась мене вдарити. Але при мені завжди є Viper, я ношу його із собою для особистої безпеки, тож і скористалася ним, щоб захиститися. Я вдарила її лише раз, щоб змусити відступити. Але, мабуть, вона мала якийсь неврологічний розлад, бо впала й не могла підвестися. У неї почався напад. Вона намочила сукню, її м’язи тремтіли. Бідна Флора перелякалась. Я розуміла, що треба викликати 911, але знала, наскільки поганий вигляд усе це матиме. А ще було очевидно, що коли Марґіт розкаже свою версію подій, то люди все неправильно зрозуміють.