Тому я взяла Флору й відвела її за дерево. Сказала, щоб вона сіла й заплющила очі. Щоб не бачила, що відбуватиметься далі. А решту я насправді не пам’ятаю, якщо чесно. Утім, це чудова властивість людського розуму. Він блокує все погане. Ти ж знаєш, про що я кажу, еге ж?
Вона чекає, що я відповім, а коли я цього не роблю, продовжує:
— Так чи інакше. Я присипала її тіло листям. Привезла Флору додому своєю машиною. Розповіла Тедові про те, що сталося, і він хотів викликати поліцію. Але я переконала його, що ми зможемо все владнати. Ми перебували на півночі штату, в якійсь дикій глушині. Та жінка була іммігранткою, вона не розмовляла англійською мовою, і я подумала, що це чиясь прибиральниця. Припустила, що коли ми сховаємо її тіло й заберемо дитину, то ніхто й не помітить її зникнення. Або ж люди просто подумають, що вона втекла кудись разом із дочкою. Жінки постійно так вчиняють. Тож я відправила Теда в парк. Він зібрав мольберт, ковдру і всі іграшки Флори й закопав усе в лісі. Тобто разом із тілом. Теда не було всю ніч. Це зайняло в нього цілу вічність. Він повернувся аж після сходу сонця.
На цьому все мало б і закінчитись — але ж ні. Виявилося, що брат Марґіт насправді дуже велика шишка на озері Сенека. Він — власник тієї дурної козиної ферми, від якої всі відпочивальники аж не тямляться, тож дав грошей Марґіт і її чоловікові Йожефу, щоб вони переїхали з Угорщини в Сполучені Штати й працювали в нього. Ба гірше: мені й на думку ніколи не спадало, що Марґіт могла приїхати на озеро машиною — Chevy Tahoe з дитячим автомобільним кріслом, як потім з’ясувалося. Поліція знайшла її на парковці й викликала підрозділ кінологів К9. За дві години вони знайшли її тіло.
І ось уже вся спільнота шукає зниклу дворічну дитину — ту саму дівчинку, яка кричить і плаче в моїй хатині. Тож я біжу в магазин Target і накуповую їй гору хлопчачого одягу. Спортивні светри. Футболки з портретами футбольних гравців. Потім беру ножиці й роблю Флорі дуже коротку стрижку. І присягаюсь, це було схоже на поворот вимикача: усе, що я зробила, — це змінила їй зачіску, і будь-хто сказав би, що вона була хлопчиком.
Дихання Керолайн вирівнюється, руки перестають труситися. Що більше вона говорить, то кращий вигляд має, немов звільняє своє сумління від якогось жахливого тягаря.
— Тоді ми сіли в машину й поїхали. Жодного плану не було. Нам просто треба було тікати, і що далі, то краще. Ми не зупинялись аж до Західної Вірджинії, до міста під назвою Гілберт. Населення — чотири сотні, усі пенсіонери в інвалідних візках. Я відправила електронного листа нашим друзям, в якому повідомила, що ми переїхали в Барселону, де в Теда з’явився шанс, який він не міг пропустити. Потім ми орендували будинок на десяти акрах землі, без жодних сусідів, — просто чудове тихе місце, де могли зосередитись на нашій дитині.
І, Меллорі, я тобі клянусь, це був найважчий рік мого життя. Протягом шести місяців Тедді відмовлявся говорити. Він був такий наляканий! Але я виявила неабияке терпіння. Я щодня з ним працювала. Виказувала йому любов, увагу й ласку. Я наповнила наш дім книжками, іграшками і здоровою їжею, і ми досягли прогресу. Він почав потроху вилазити зі своєї мушлі. Навчився приймати нас, довіряти нам, а тепер хлопчик нас любить, Меллорі. Коли він уперше назвав мене мамою, я розридалась.
Під кінець того першого року ми досягли неймовірного успіху. Ми почали виводити Тедді між люди. Просто маленькі прогулянки або походи в продуктовий магазин. Звичайний сімейний відпочинок. І все було ідеально. Дивлячись на нас збоку, неможливо здогадатися, через що ми пройшли. — І тут її голос затихає. Ніби вона ностальгує за тим часом, коли ще мала надію.
— Що сталося?
— Я просто уявити собі не могла, що Марґіт нас знайде. Я завжди була атеїсткою. Ніколи не вірила в якийсь там духовний світ. Але після нашого першого року в Західній Вірджинії до Тедді почала вчащати гостя. Жінка в білій сукні. Піджидала його в спальні під час тихої години.