— Теде, зупиніться. Про що ви говорите?
Він сміється.
— Звісно, звісно, я так довго планував, аж забув, що ми ще як слід усе не обговорили. Але я знаю, що ти відчуваєш до мене, Меллорі. Я відчуваю те саме і готовий діяти відповідно до цих почуттів.
— Про що ви?
— Я перевів у готівку свій пенсійний рахунок IRA, у мене вісімдесят тисяч на банківському рахунку, до якого Керолайн зась. Нам цього вистачить, щоб почати все спочатку. Побудувати нове життя в штаті Вашингтон. На Відбі-Айленді. Але треба їхати негайно. Поки вона не прийшла прибирати.
— Чому ви її так боїтеся?
— Вона з’їхала з глузду! Хіба ти досі не зрозуміла? Вона щойно намагалася тебе вбити. Тож, не вагаючись, уб’є мене. Але якщо я звернусь у поліцію, то сяду за ґрати. Тому нам треба тікати. Якщо ми залишимо дитину, вона не кинеться за нами.
— Ви хочете залишити Тедді?
— Вибач, Меллорі. Я знаю, що ти його любиш. Я теж його люблю. Він дуже милий. Але Тедді не може з нами поїхати. Я не хочу, щоб Керолайн і Марґіт ганялись за нами по всій країні. Дитина залишиться тут зі своїми двома мамусями. Хай вони б’ються, хай повбивають одна одну, мені начхати. З мене досить цього лайна. Більше жодної хвилини не хочу тут залишатися. Це жахіття сьогодні закінчиться, розумієш?
Знадвору чується, ніби тріснула гілочка. Тед підходить до вікна, вдивляється в темряву. Потім хитає головою, запевняючи мене, що тривога хибна.
— А тепер, будь ласка, треба щоб ти спробувала встати. Допомогти тобі?
Він простягає мені руку, але я відмахуюсь і спромагаюсь підвестися самотужки.
— Ось так, Меллорі. Чудово. Тобі не треба до вбиральні? Бо після півночі майже скрізь буде зачинено.
Мені дуже треба до вбиральні, але тільки для того, щоб усамітнитись і зібратися з думками.
— Я на хвилинку.
— Постарайся якомога швидше, гаразд?
Я замикаю двері ванної, відкручую кран і бризкаю холодною водою собі в обличчя. Що, в біса, я збираюсь робити? Плескаю себе по кишенях, але вони, звісно ж, порожні. Копирсаюся в аптечці, обшукую душову кабіну, але тут немає нічого, що можна використати для захисту. Єдине, що хоч якось нагадує зброю, — пінцет.
У ванній під самою стелею є маленьке сітчасте віконце для вентиляції, заввишки всього кілька дюймів. Я опускаю кришку унітаза й стаю на неї. Віконце виходить на південь, на Гайденс-Ґлен, на темні ожинові кущі в лісі. Мені вдається видавити сітку й викинути її у віконце на лісову підстилку. Але якщо я навіть зумію підтягнутись до віконця, усе одно не пролізу в нього.
Тед стукає у двері.
— Меллорі? Ти вже готова?
— Майже!
Доведеться їхати з ним. У мене немає вибору. Сяду в його Prius, усміхатимусь, коли він розписуватиме штат Вашингтон і Відбі-Айленд, придурюсь, що аж не тямлюсь од радості, уявляючи наше майбутнє спільне життя.
Але як тільки ми заїдемо кудись по пальне, їжу чи воду, знайду якогось полісмена й репетуватиму наче навіжена.
Вимикаю воду. Витираю руки рушником.
Потім відчиняю двері.
Там стоїть Тед, чекає.
— Готова?
— Здається, так.
— Здається?
Його очі дивляться повз мене. Він ковзає поглядом по ванній, і я намагаюсь уявити, що він там бачить. Чи не натоптала я на кришці унітаза? Чи помітив він відсутність віконця?
Я обвиваю його руками, кладу голову на груди і щосили обіймаю.
— Дякую, Теде. Дякую, що врятували мене. Ви навіть не здогадуєтесь, як я цього хотіла.
Тед розгублюється від такого спалаху пристрасті. Він притискається ще ближче, потім нахиляється і цілує мене в чоло.
— Обіцяю тобі, Меллорі, я ніколи тебе не підведу. Я щодня працюватиму, щоб зробити тебе щасливою.
— Тоді тікаймо звідси.
Я йду, щоб узяти свою валізу й сміттєвий мішок, повний одягу, але Тед наполягає на тому, що він сам їх нестиме в обох руках.
— Ти впевнена, що це все, що тобі потрібно?
— Теде, це все, що в мене є.
Він знов усміхається мені зі справжньою любов’ю і відданістю й ось-ось скаже щось дуже приємне, аж тут лунає гучний постріл, і куля потрапляє йому в ліве плече, збиваючи з ніг і забризкуючи стіну кров’ю. Я кричу, лунає ще три постріли, я все ще кричу, а Тед падає на валізу, притискаючи руки до грудей, і крізь пальці в нього цебенить кров.