1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Приказки
  5. Страница 1
Выбрать главу

Руданський С. В.

ПРИКАЗКИ

ПРЕСЛІВ’Я

Вір не вір, а не ка­жи: «Бре­шеш».

I
Народився я на світ, Як їдно­го ран­ня Моя ненька за­баг­ла Шпаків на снідан­ня. А я, хло­пець-мо­ло­дець, Пожалував ма­ми, Серед лісу відпи­тав Дупло зі шпа­ка­ми. В дуп­ло ру­ку - не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди край дуп­ла - Та й сам улізаю. Ходжу го­лий по дуплі… Шпаченят до ка­та! Я в па­зу­ху й за­гор­нув Тії шпа­че­ня­та. Вилізати б, так не то!.. Я й до­муд­ру­вав­ся, Лиш со­ки­ру при­та­щив, З дуп­ла про­ру­бав­ся. Гиц із ду­ба на ко­ня! Кінь собі бри­кає, А со­ки­ра моя все Зад йо­му ру­бає. Нагадався за сім миль, Назад по­ди­вив­ся, А у ко­ня, як на сміх, Лиш пе­ред ли­шив­ся. Я і взяв­ся йо­му зад З вер­би підправ­ля­ти, І підпра­вив, та й заліг На го­дин­ку спа­ти. А кінь хо­дить по траві, І пе­ред па­сеться, А зад рос­те та й рос­те, Аж до не­ба пнеться. А для моїх шпа­че­нят Того бу­ло й тре­ба - Додряпались по вербі До са­мо­го не­ба. Пробудився - до шпаків - Та де вже до ка­та!.. Аж на небі по­ло­вив Свої шпа­че­ня­та!.. Ото зно­ву до вер­би! А вер­ба й про­па­ла, Бо ко­ня­ка на­пас­лась Та й, знать, поб­ри­ка­ла. Щастя тілько, що святі Не горш­ки ліпи­ли, Але якось на той час Гречку мо­ло­ти­ли. Розказав я їм біду, Випросив по­ло­ви Та з по­ло­ви ізсу­кав Мотуз през­до­ро­вий. Вп’яв до не­ба та й униз!
Мені й го­ря ма­ло!.. Аж до ни­зу на сім миль Мотуза не ста­ло. Згори й ка­жуть, що ска­чи! Але я не хо­чу, Що вгорі собі ур­ву, То вни­зу над­то­чу. І спус­ка­юсь собі вниз, Мало й ос­тається, Ще б ур­ва­ти кілька раз, А мо­туз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина ди­ти­на, І ви­сох­ла, як дуп­ло, Уся се­ре­ди­на. А рій якось пролітав Та ту­да й заб­рав­ся, Наніс ме­ду, щільників, Розхазяювався. Наніс ме­ду кілька пуд, Ну йо­го з бідою!.. Мотуз рветься - я в баг­но Чуть не з го­ло­вою. А тут якось по багні І кач­ка хо­ди­ла, На чуп­ри­ну наб­ре­ла, Гніздо собі зви­ла. Яєць мно­го на­нес­ла. За дітей по­мов­ка, Аж не­чис­тая не­се Голодного вов­ка. Та фур­ну­ла з го­ло­ви, А той за­ви­нув­ся, Поїв яй­ця та й на чуб Хвостом обер­нув­ся. А я за хвіст: «Гут­тю-га!» А вовк на­ля­кав­ся Та як ско­чить - я і - гоп! На світ по­ка­зав­ся!
II
І ото вже я підріс, Літ де­ся­ток бу­ло; Дід хо­див ще без штанів, А батька й не бу­ло. То, бу­ва­ло, ко­ли хто В гості зап­ро­шає, То дід ся­де на по­лу Та ме­не й пи­тає: «А хто ж, си­ну, піде з нас?» То я йо­го глад­жу: «Та хто б, - ка­жу, - не пішов, Все то їдно, - ка­жу. - Або я піду ту­ди, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я ту­ди піду». А зи­мою хо­лод­но, Нічим за­то­пи­ти, То й пи­тається дідунь: «Що, си­ну, ро­би­ти?» А що ж, - ка­жу, - тра ко­мусь Їхати в ду­би­ну!» То, бу­ва­ло, й ка­же дід: «Хто ж поїде, си­ну?» То я й ка­жу: «Хоч сидіть, А я не поїду! Хоч по­сид­жу я за вас, А ви їдьте, діду!» То, бу­ва­ло, й їде дід… А раз та­ки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько вхо­ди­мо у ліс, Аж ку­па ло­мач­чя! Я со­ки­рою гу-гуп! - Заєць з-під ло­мач­чя. А ми собі не страшкі!.. «Гуттю-га!» - на зай­ця! Та жи­венько до ло­мач - Аж там сиві яй­ця. «Заберімо!» - «За­берім!» Зважили дрюч­ка­ми, То на­си­лу що згор­нув У шап­ку ру­ка­ми. Ото я їх і приніс, А в нас на ту по­ру Розквокталася сви­ня, Квокче ко­ло дво­ру. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яй­ця… То ми ма­ли шість волів, Як орлів, від зай­ця. Зараз та­ки й зап­ряг­ли, Припічок зо­ра­ли, То та­ко­го ж, ка­жу, ми Того хліба ма­ли!.. Що як то вже нам женців Прийшлося зби­ра­ти, То без­ру­кая якась Сама прий­шла жа­ти. І на­жа­ла ж во­на нам Та кіп наск­ла­да­ла, І стеб­ла вже не бу­ло, А та іще жа­ла. «А що, си­ну? - ка­же дід. - Треба спо­га­да­ти, А де-то ми ті стир­ти Будем зак­ла­да­ти?» То, бу­ва­ло, я сид­жу Та й дідові рад­жу: «Адже у нас ко­мин е, На ко­мині! - ка­жу. - На ко­мині як скла­дем, То й не тра су­ши­ти, А на печі, як бог дасть, Будем мо­ло­ти­ти!» То, бу­ва­ло,свя­тий хліб Аж ко­мин ко­ли­ше!.. Їдна тілько нам біда, Що вклю­ну­лись миші. А кіт якось на по­лу Із діду­нем грав­ся, Від діду­ня гиць на піч, В за­кут­ку зак­рав­ся… Та як хвос­том за­мах­нув - Жиди б йо­го з’їли! - То в по­мий­ни­цю стир­ти Так і по­летіли!
~ 1 ~