Краска поволі сходила з обличчя Саймона. Воно стало жовтим, наче віск. Губи тремтіли. Він прошепотів:
— Ви скористалися становищем фахівця, щоб пошити мене в дурні?
— Приблизно так, — відповів Шеффілд.
— Я ще ніколи, ніколи… — Саймон затнувся і почав знову: — Я ще ніколи в житті не стикався з такою боягузливою мерзотою.
— Я хотів поставити крапки над «і».
— О, ви їх поставили. Ви їх поставили. — Саймон потроху опановував себе, голос його став рівнішим. — Ви хочете, щоб я все-таки взяв цього вашого хлопчиська з собою…
— Саме так.
— Hi. Hi. Категорично — ні. Ще перед тим як ви увійшли сюди, я сказав «ні», а тепер можу повторити «ні» ще мільйон разів.
— Але чому? Я хочу сказати, чому «ні» ще до того, як я увійшов?
— Він психований. Його не можна тримати серед нормальних людей.
Шеффілд похмуро сказав:
— Будьте ласкаві, не вживайте слів — як-от «психований», навіть смислу яких ви до пуття не знаєте. Якщо вже ви такий вимогливий щодо професійної етики, то облиште, прошу, втручатися в мою спеціальність у моїй присутності. Марк Аннунчіо абсолютно нормальна людина.
— Навіть після тієї сцени з Родрігесом? Так. Овва!
— Марк мав право поставити запитання. Це його робота, врешті це його обов’язок — ставити запитання. А Родрігес не мав права поводитись так по-хамському.
— З вашого дозволу, я все-таки маю перш за все зважати на Родрігеса.
— Чому? Марк Аннунчіо знає більше Родрігеса. І, як на те пішло, він знає набагато більше, ніж ви і я разом узяті. Що для вас важливіше — привезти на Землю путящий звіт чи потішити свої дріб’язкові амбіції?
— Ви можете переконувати мене, що ваш хлопчак знає все на світі, але мені це байдуже. Я усвідомлюю, що він — чудовий папуга. Однак він нічогісінько не розуміє. Я зобов’язаний слідкувати, щоб він мав доступ до всіх даних — такий наказ я одержав від Бюро. Вони мене не поспитали, та хай уже буде так. Я згоден їм догодити. Він отримуватиме всі дані — тут, на кораблі.
— Цього замало, Саймоне, — зауважив Шеффілд. — Марк повинен вилетіти на місце досліджень. Він здатний побачити те, що проґавлять ваші дорогоцінні фахівці.
Саймон крижаним тоном відповів:
— Що ж, можливо. А проте, Шеффілде, згоди я не даю. І ніщо не спонукає мене змінити рішення.
У астрофізика навіть ніс побілів від стримуваної люті.
— Це тому, що я вас обдурив?
— Це тому, що ви опоганили святий обов’язок спеціаліста. Жоден гідний поваги спеціаліст ніколи не скористається зі свого фаху, щоб насміятися з необізнаності фахівця в іншій царині.
— Значить, я таки пошив вас у дурні.
Саймон відвернувся.
— Вийдіть, прошу вас. Протягом усієї мандрівки між нами більше не буде ніяких контактів, за винятком абсолютно необхідних.
— Якщо я піду, — сказав Шеффілд, — то про все дізнаються інші.
Саймон здригнувся.
— Ви збираєтесь переповісти всім нашу невелику сварку? — Його рот скривила холодна презирлива посмішка. — Ви тільки продемонструєте цим, який ви негідник.
— Ой, навряд чи вони візьмуть це всерйоз. Кожен знає, що психологи скорі до жартів. До того ж наші колеги просто забудуть про мене, бо від душі реготатимуть з вас. Ви тільки уявіть — такий імпозантний доктор Саймон повірив, що в нього болить горлечко. І заволав пробі, послухавши трохи «наукової» тарабарщини.
— Хто вам повірить? — скинувся Саймон.
Шеффілд підніс догори праву руку. Між великим і вказівним пальцями він тримав невеличку прямокутну коробочку з кількома кнопками.
— Кишеньковий магнітофон, — сказав він і натиснув на одну з кнопок. Одразу ж почувся голос Саймона.
— Ну, докторе Шеффілд, що сталося?
Голос звучав бундючно, владно й самовпевнено.
— Дайте сюди! — Саймон кинувся на довгов’язого психолога.
Шеффілд відштовхнув його.
— Не будемо мірятися силою, Саймоне. Я ще не так давно займався вільною боротьбою. Послухайте, я пропоную вам угоду.
Саймон далі наскакував на психолога, забувши про гідність, задихаючись від злості. Шеффілд, поволі відступаючи до дверей, утримував його на відстані витягнутої руки.
— Дозвольте Маркові й мені вирушити з вами, і жодна душа цього не побачить і не почує.
Саймон потроху почав заспокоюватися.
— І ви віддасте це мені? — нарешті важко видихнув він.