— Не вигадуйте, — сказав Нові. — Нічого такого Шеффілд сказати не міг.
— Ну, щось таке подібне.
Нові обернувся до Саймона.
— Ви очолюєте нашу групу. Чому ви не втрутитесь?
— Аякже! — скинувся Саймон. — Ви згадуєте про того, хто «очолює нашу групу», лише тоді, як щось скоїться! Хай самі розбираються, хоч навкулачки. Тільки ж Шеффілд вояка, певно, лише на словах, а капітан — той надто вже любить чухати собі крижі: ніколи не витягне рук із-за спини. Вернадський просто панікує, я гадаю, що до рукопашної не дійде.
— Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок…
— Ви маєте на увазі нашу особливу місію? — Вернадський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: — О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!
Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця — єдине, що видніло понад спинкою м’якого крісла, — теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.
5
Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м’який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.
І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.
А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:
— Послухайте, Шеффілде…
— Хвилиночку, капітане Фоленбі, — зупинив його Шеффілд. — Як ти себе почуваєш, Марку?
Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:
— Усе гаразд, докторе Шеффілд.
— Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.
Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:
— Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.
— Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.
— Ах, «він не заперечуватиме»!… — почав капітан.
Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.
— Я відповідаю за нього, сер.
І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.
Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.
— Що за ідіотські вибрики, капітане?
Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.
— Це питання повинен поставити я, а не ви. Я тут капітан, Шеффілде.
— Знаю.
— А що це означає, теж знаєте, га? Поки корабель перебуває в космосі, він згідно з законом вважається планетою, і мені надається на ньому абсолютна влада. У космосі моє слово беззаперечне. Навіть Центральний Комітет Конфедерації не може його скасувати. Я повинен підтримувати дисципліну, і тому ніякий шпигун…
— Годі, капітане. Краще послухайте, що я вам скажу. Вас зафрахтувало Бюро у справах периферії, щоб ви доставили споряджену урядом наукову експедицію у систему Лагранж і надавали вченим всіляку допомогу доти, доки вони будуть там працювати і доки не виникне небезпека для екіпажу та корабля; а потім ви маєте доставити нас додому. Ви підписали контракт і взяли на себе певні зобов’язання. Адже так, капітане? Наприклад, ви не маєте права торкатися нашої апаратури, щоб не вивести її з ладу.
— А хто ж з біса таке робить? — з обуренням підхопився капітан.
Шеффілд спокійно відповів:
— Ви, ви, капітане. Дайте спокій Маркові Аннунчіо. Так само, як ви не чіпаєте монохроматора Саймона чи мікроскопів Вайо, — так само не зачіпайте мого Марка Аннунчіо. Жодним із ваших десяти можновладних пальців. Утямили?
Обтягнені уніформою капітанові груди гордо випнулися.