Далеко попереду, у тунелі по якому линув потік, наростав гул. Миколка спочатку нічого не зрозумів, та коли його піднесло плином ближче до грізних звуків, страшна здогадка майнула в голові:
- «Водоспад! Якщо там таке ж гостре каміння, мені не врятуватися.»
Попереду ревіло, пінилося й гуркотіло водою. Миколка спробував зачепитися за виступ каменя біля берега, та його змило наче якусь смітинку.
Хлопця розвернуло потоком, тоді він вчепився за гострого каменя, що звисав прямо зі стелі й торкався кінчиком води. Миколка, здавалося, намацав ногами дно й, тримаючись за каменя, зупинився посеред річки. Вода запінилась й забурлила навколо нього, заливши хлопця, майже, з головою.
Коли ж Миколка відкрив забризкані очі й освітив каменем тунель, то з жахом скрикнув і пустився на волю стрімкій воді. Прямо на нього, пірнаючи й оминаючи каміння, пливло чудовисько з болота. Зелена шерсть на ньому злиплася, і тепер страховисько було схоже на здоровенну горилу.
Миколка від холоду вже не міг гребти й тільки в задубілій руці стискував свого світлячкового камінця.
Попереду гув підземний водоспад - вода з ревом і гуркотом зникала кудись у прірву. Миколка по інерції вхопився вільною рукою за інший виступ. Та сил у хлопця, майже, не залишилося, його крутонуло, ударило головою об слизький берег і понесло непритомного, до ревучої води.
Прийшов до тями Миколка в невисокій печері. Біля його ніг, налітаючи на гостре каміння із шумом нісся потік. У кутку печери виднілась якась тінь. Його камінець лежав неподалік і освітлював кам'яні стіни. Тінь заворушилася підійшла до води, набрала в пригорщу й хлюпнула на хлопця, Миколка аж підскочив від несподіванки, він зіщулився, і притиснувся до стіни. Великий дивний звір уважно роздивлявся хлопця. Він простягнув лапу й доторкнувся до Миколки. Той замружився й приготувався до найстрашнішого, та здоровило нахилився над хлопцем і лизнув йому лице.
Хлопець затремтів від страху, здавалося, якщо страховисько ще трохи розкриє пащу, голова хлопця там заховається. Та велика істота поводилася досить мирно. Хлопчина був для неї просто забавкою. Створіння, то зачіпала його пальцем, то обнюхувало геть переляканого хлопця. Потім волохатий звір підняв Миколку на ноги й підштовхнув до більш просторої печери. Там, на здивування хлопця, горіло багаття. В приміщенні було досить тепло. Звір зовсім не боявся вогню, а обережно підгортав лапою головешки і приязно щось мугикав, ніби, запрошуючи Миколку погрітися.
Хлопець простягнув промерзлі руки до вогню. Звір тим часом кудись зник. Миколка зняв із себе промоклий одяг і розстелив на каменях навколо багаття. Тепло від вогнища йшло таке, що хлопець скоро повністю обсох і відігрівся. Зігрівшись Миколка став роздивлятися довкола. Він помітив невеликий отвір у стелі просторої печери, куди, як у стародавніх оселях, виходив увесь дим.
- «Ага, значить, сюдою можна вибратись на поверхню,» - Хлопець підсунув докупи декілька каменів і став роздивлятись дірку в стелі, та скоро ядучий дим, що зібрався зверху змусив його залитися слізьми й розкашлятися.
Поки дрова не догорять, про ніяку втечу через димар не може бути й мови, вирішив Миколка. Він, одів підсохлу одежу й визирнув із печери. На березі сидів здоровань, і щось чатував. Раптом він ударив лапищем по воді, блискавично підчепив пазуром і викинув на берег, схожу на змію, здоровенну рибу. Декілька швидких рухів і за його спиною уже звивалася пара вгодованих рибин. Миколка глянув на рибу - це були вугри, та таких великих, він, із роду, не бачив. Здоровило помітив хлопця, кинув рибалити, взяв найбільшу, ще живу рибину й простягнув Миколці, при цьому він прицмокував і облизувався. Миколка злякано витріщився на його здоровенні зуби. Волохач одним кігтем випотрошив рибину й знову простягнув Миколці.
- Ні, ні! - Завертів головою хлопець, йому зовсім не хотілося їсти сиру рибу. Здоровань, благально дивився, ще хвилю, на хлопця, потім поклав собі рибину до рота, тримаючи пальцями за голову, пожував, почмокав і вийняв назад голий кістяк, мружачись від задоволення. Миколку аж пересмикнуло від побаченого. А той знову простягнув хлопцеві випотрошену рибину. Миколка вже трохи осмілів і щоб не сердити велетня, взяв. Вона була дуже тяжка. Хлопець поніс рибину до багаття. По дорозі він нагнувся, щоб підняти свого каменя-світляка. І враз волохатий здоровань упав навколішки й став бити поклони, при цьому щось, підвиваючи. Миколка злякався, кинув вугра й шмигнув у печеру, де горіло вогнище. Він забився, з переляку, в найдальший куток. Та волохань не йшов. Почекавши трохи, хлопець визирнув із-за кам'яної стіни . Велетень уже не мукав, а просто стояв навколішках. Так, продовжувалося доти, доки Миколка не посмілішав і підійшов до волохатого, потім підняв камінець і сховав у карман. Великий звір подивився на Миколку як на святого.