- Чого, ти? Ходи я покажу тобі, як рибу треба готувати!
Той, здавалося, зрозумів хлопця й став збирати розкиданих вугрів.
Миколка із хмизу, який валявся навколо багаття, зробив щось схоже на шампур, настромив найменшу рибину й став смажити над вогнищем.
Зелений здоровань зі здивуванням і цікавістю роздивлявся весь процес приготування. Він, то заходив з однієї сторони, то з іншої, а то намагався заглянути з-під низу.
Миколка вже зовсім призвичаївся до свого рятівника й легенько ляскав його рукою, коли той намагався відщипнути недопеченої риби.
Як тільки риба зашкварчала й стала покриватись рум'яною кіркою, здоровило так заметушився навколо вогнища, що здавалося, він виконує ритуальний танок.
- Усе, готова! - Миколка церемоніальне простягнув соковитого вугра велетню. Той радо вхопив, але тут же випустив гарячу страву, незадоволено вуркочучи.
- Гаряча, не хапай, подуй! – повчав Миколка волоханя, той дивися на хлопця, нічого не розуміючи.
- Он так, дуй! - Миколка набрав повні груди й дунув на рибину.
Велетень і собі повторив вправу. Проте дунув так, що рибина покотилась до стіни, а вогнище розлетілося по всій печері. Микола ледь зібрав порозкидані тліючі головешки.
- Ну ти й незграба. На, спробуй!
Хлопець відломив половину від теплої риби. Зелений велетень трохи відщипнув і довго жував, ніби вивчаючи невідомий йому смак. Коли ж розпродував, то захрумтів разом із кістками.
- Що сподобалось? Смачно? - І собі до рота, поклав шматок Миколка. Він уже давненько не мав у роті ні шкоринки, тому смажена риба здавалась йому справжнім делікатесом. Волохатий, між тим, швиденько випотрошив усю іншу рибу й став, за прикладом Миколки, смажити над багаттям. Він скакав над вогнем, як мале дитя і Миколці від того, що такий велетень так пустує, ставало смішно. Зелений здоровило не чекав поки страва поспіє, а залюбки куштував напівсиру. Спочатку Миколка пробував йому заперечити, та зрештою, стомився, тепле вогнище й ситна їжа його розморили і хлопець поринув у сон.
Коли Миколка прокинувся, він лежав бережно вкритий шкурою якогось звіра, а його новий друг знову сидів біля підземної річки. Миколка тихо підійшов із заду. Велетень дивився, як рікою пливла риба. Хлопець здивувався - ситий рибалка просто милувався неповторним видовищем, він більше не ловив риби.
- Скільки риби? Мабуть, на нерест ідуть, але звідки вони взялись тут, у підземній ріці?
Миколка застиг у здивуванні біля свого нового друга - такої армії риб'ячих спин, він і в сні не міг уявити. Велетень щось мугикнув, при цьому задоволено глянувши на хлопця. Вийшло щось схоже на посмішку. Миколка дістав із кишені камінь, щоб краще присвітити, зелений волохач знову відсахнувся від хлопця, упав на коліна і повторив учорашні вправи.
- Перестань! На ось, потримай! Я, можу дати тобі поносити.
Та велетень, зіщулився в кутку й став скиглити.
- На візьми! - Миколка простягнув йому камінець. – Ти, певно, тоді не за нами гнався, а хотів цього світлячка? Ти йому поклоняєшся? Бери!
Здоровань заховав за спину лапи, затремтів. Потім став показувати пальцями на вогонь і дмухати.
- А! Тобі, як і Васильку, пече в руки коли торкаєшся до «камінця». Тоді давай так домовимось, ти виведеш мене до моїх друзів, покажеш вихід, а тоді я залишу тобі цю каменючку. Видно, вона тобі дуже потрібна.
Очі звіра, здавалось все зрозуміли.
- От і добре. Але дивно, чому мені він не пече? – Миколка роздивлявся свої долоні. - Гм... Звичайні руки й навіть татуювання зникло.
- То, покажеш вихід? - Миколка підкріпив свої слова: мімікою лиця, рухами рук і ніг. Звір довго дивися на хлопця, ніби намагався второпати його слова. Потім задумався й ствердно кивнув.
Поївши й набравши харчів, вони стали збиратись в дорогу.
- А, скажи мені волоханчику, як ти домудрувався розвести тут багаття? - Миколка вказав рукою на вогонь, задумався, потім зобразив, як він креше кресалом об камінь, як запалює сірники. Аж поки втомився й уже було відмовився від своєї затії. Велетень дивися, дивився, а тоді підійшов до вогню, взяв тліючу головешку, підніс до продухи в стелі й відпустив.