Недалеко від них, над будинками, пролетіла срібляста миска, переливаючись вогнями.
- «Точнісінько така, як та, що затягла «Джип» в болото. – подумав Василько.
Діти стояли посеред цієї дивовижі, зачаровано роздивляючись все довкола.
- Оце так місто, під болотом! Може ми потрапили в інший вимір? Чи, пройшовши тунелями часу, опинилися в далекому майбутньому? - Василько сам здивувався, як по-науковому він промовив.
- Класнючо, як в мультику! Прямо тобі Диснейленд під землею!- Мишко не стримував свого захоплення.
Навколо дітей, поволі, став збиратись гурт зівак. Надійка злякано тулилась до Мишка. Серед цікавих звірят були дорослі й зовсім маленькі. Вони були в різних хутрах: найменші геть темні, майже чорні, були й коричневі, сірі, й навіть сиві.
- Та вони доблі й не кусаються. Я, їх не боюся. – Надійка осміліла й підійшла, щоб погладити найменше звірятко, те сором'язливо заховалося за мамину спину.
- Ці маленькі геть потішні, А очі які розумні, здається зараз заговорять, - розмірковував Василько.
Враз до них спустилася одна із тих «мильних бульбашок», що ширяли над головами; з неї вийшло звірятко із сріблястою шерстю й, приязно посміхнувшись, простягнуло Надійці лапку. Вона боязко її погладила. Сріблястий звірок ще щиріше усміхнувся й вклонився.
- «Ми раді вас вітати в царстві саламандр – найдревнішої цивілізації на землі. Ви перші земляни, яким ми дозволили побачити наш світ. - Надійка звела очі на сріблястого звірка, та той мовчав і тільки посміхався, дівчинка не розуміла, хто ж це говорить? Слова лунали десь в голові; було враження, що вимовляються вони біля самого вуха. Надійка навіть доторкнулася рукою до вух, чи не має там бува навушників. У Василька теж бриніла чужа мова десь в голові, він штовхнув товариша.
Ти це чуєш?
- А, я думав, що це в мене галюни.
- «Не дивуйтеся, ми давно користуємось телепатією, тому спілкуємося, тільки подумки. Я, Ій Четвертий – посланий від Наймудріших, вони мають честь запросити вас на Раду Сивочолих. – сріблястий знову вклонився і першим пішов до рухомої доріжки.
Друзі рушили слідом за сріблястим Ієм. Тільки-но вони стали на рухоме полотно, як десь знизу, ніби із-під землі, під ними виросли крісла, схожі на чудернацьких м’яких роботів із рухомими ногами, які підхопили їх, всаджуючи майже силоміць. Гід, із сріблястим хутром, показав, як можна, за допомогою поруху руки, міняти свій транспорт: із роботів стали великі кавові чашки, потім човники, літачки, далі чудернацьки звірі, схожі на динозавриків. Це нагадувало дитячі каруселі, тільки вибрані звірята можна було змінювати під час руху. Ій Четвертий знову змахнув рукою й вони понеслися , ніби на американських гірках, по нескінченій рухомій дорозі. Діти були в захваті, схоже й їх провідник теж був вдоволений, що зумів справити враження на гостей, бо радів не менше дітей. Після карколомного кількахвилинного гарцювання на різних доісторичних кониках - динозавриках, діти разом із своїм Чичеріне в’їхали в просторий будинок, що відрізнявся своєю величчю й розмірами. Тут серед просторого залу карусельна доріжка, разом із своїми іграшковими роботами зникла десь під підлогу й діти залишилися стояти серед великої сяючої кімнати. Надійку оте швидке катання між будинками трохи вкачало і вона була рада зупинці. Хлопці, то були б не проти покататися й далі, та ще краще, якби та каруселька вивезла їх на поверхню; хоча це місто і було прекрасне, яскраве, барвисте, проте, якщо чесно, їм вже добряче всім хотілося додому.
Розділ 31. Рада Сивочолих
Діти оглянулися; їхній провідник кудись зник. Вони й не зогледілися, як попід стіною великої зали до них виїхали, на високих іграшкових динозаврах, (схоже, замість крісел всі в цьому місті використовували м’які іграшки), геть сиві звірятка. Вони зацікавлено розглядали прибулих. Проте їх лиць неможливо було розгледіти. Стіни зали сяйливо світилися, ще й зверху спускався різноколірний туман, ніби пара на лазерному шоу.
І тут Василько звернув увагу, як одна бокова стіна в кімнаті, просто, зникла й звідти, минувши стариганів-звірят, до них хтось направляється. Проте, як для невеликих на зріст звірят, він був надто високим. Коли той хтось підійшов ближче; хлопець не йняв віри своїм очам - це була людина. Василько розгледів срібний комбінезон, схожий на ті, які одягають лижники на змаганнях. Хлопець аж потер очі – так і є – борода. Це ж Професор!