- Не переживай, Професор був навіть у вашому підземному місті, Ій з ним теж товаришував.
- «Тоді, немає мови», - повеселів сріблястий космонавт і махнув лапкою вниз.
Літальний апарат пішов на зниження по спіралі й, зробивши обліт, зупинився навпроти ошелешеного Професора. Через спущену драбинку повистрибували діти.
- Професоре, де Ійчик? Ви врятували дільничного? – Першим до бороданя підбіг радісний Миколка.
Але він, ще не добігши, зупинився вражений; Професора важко було впізнати: закіптюжений, в роздертій одежі, лице чорне від сажі, борода обсмалена в кількох місцях. Миколка, здається, навіть розгледів в його очах якісь дивні іскорки.
- Ій залишився, там. Він передав оце! – Професор дістав із кишені «Камінець». Проте «Камінь» був вже не таким, яким бачив його Миколка раніше - а звичайним. Те незвичне сяйво, що завше мерехтіло в його середині, зникло.
Сріблястий космонавт підійшов, до Професора, взяв «Камінця» і невдоволено похитав головою.
- «Що сталося? Камінь втратив свою активну формулу. Тепер його неможливо буде активувати.»
- Це той, чорний саламандр-Віт запустив у нього електричною дугою, а потім усе зайнялося й вибухнуло. Ій не відпускав бандита й їх зачинила стіна. – В Професора забриніли сльози. - Я мушу повертатися, я маю вернутися до них.
- То, все тепер дарма? Тепер цей «Камінь»… він нічого не допоможе? – у Василька опустилися руки.
- « Чому ж, просто сили в нашого «Джерела» буде недостатньо. Але ми вишлемо увесь свій флот і спробуємо змінити траєкторію «Вказівного пальця». Звичайно зіткнення вже не минути, але ми зробимо все можливе, щоб мінімізувати його наслідки. Як би ж хоч нам знати той код, що був у Камені.».
- Ви про це? – Миколка простягнув свою руку, там яскраво, на всю долоню, виділявся напис.
- «Це ж чудово! – по-дитячому зрадів, звірок в скафандрі. Він обережно взяв Миколку за руку й тримав її роздивляючись напис, ніби то була дорогоцінна кришталева ваза. – Нам потрібно негайно, негайно летіти на базовий корабель, там нанолазерний сканер… Справа в тому, що напис на руці зберіг всю енергетику «Каменя» й тільки перенісши напис на сканер, ми зможемо знову активізувати його.»
- А як же друзі? Може й вони зі мною?
- Лети, а ми допоможемо Професорові, - вимовив Мишко.
- «Боюсь, що тим людям і Ієві ви вже не допоможете, якщо була пожежа, там спрацював захист… - звірок з сумом опустив голову. – Але, думаю, їх жертва була не даремна. Тепер ми зможемо відвернути страшну катастрофу.»
Надійка, мало не розплакалася:
- А як же, як же Ійчик? Невже він загинув? А, ті люди, може, вони таки встигли вибралися?
- Я повернуся й спробую хоч когось врятувати. А ви летіть – Професор повернувся й попрямував назад у темінь.
Мишко відкликав Василька в сторону.
- Якийсь він дивний, увесь час щока смикається й очі нервово бігають.
- Ти ж чув, електрикою його шарахнуло, боюся якби в трясовину не вліз.
- В тій стороні трясовини немає. Трясовиння починається біля Чорного озера.
- Я трохи боюся Миколку самого відпускати. Ти лети з ним, а ми з Надійкою підемо доганяти Професора.
- Професор так знає болото, як заєць брід, та ще й вночі. Він вас заведе до дідька в зуби. Краще ти з Надійкою лети, а я дожену Професора.
Друзі ще сперечатися, а сріблястий космонавт вже пірнув у відчинений люк. За ним поліз Миколка. Космічний апарат засвітився, ніби розігріваючись для старту, та враз остиг. Із прозорої верхньої кабінки знову визирнув звірок-космонавт:
- «Думаю, вам всім прийдеться летіти. Тут такий дивний феномен. Як тільки Миколка залишився сам, без вас, напис, майже, стерся й втратив свою енергетику. Хоча ще хвилину тому, коли ви його обступили, літери світилися ніби ті, що були в «Камені». Тому, я думаю, при скануванні повинні бути всі Миколчині друзі. Залазьте і не тривожтеся, до схід сонця ви знову будете на Землі. Давайте швидше, час не жде!» - Звірок знову зник в нутрощах зорельоту.
Хто ж відмовиться від мандрівки у космос, а тим більше, коли це необхідно, щоб врятувати світ?
- Тре летіти. Та й Професора вже не наздогнати, шукай його тепер, як вітра в болоті, - авторитетно вимовив Мишко й поліз у корабель. Василько із Надійкою хутенько шмигнули під низ «сріблястої миски». Коли зачинився люк, болото навколо корабля освітилося голубим сяйвом. Космоліт плавно піднявся над острівцем і, за мить, пурхнув у безмежну синь неба. Враження у дітей були незрівнянні, наші мандрівник вкотре не могли повірити, що це дійсність. Вони припали до ілюмінатора й захоплено роздивлялися свою планету. З глибин космосу Земля здавалася ніжно голубою й надзвичайно красивою; великою і водночас, дуже беззахисною. Космічний апарат вийшов на орбіту, вирівнявся й, зробивши поворот, пішов на зближення до великого базового корабля, що мирно висів над планетою. Корабель був замаскований під старий штучний супутник землі. Зашипіли стикувальні шлюзи. Великий корабель ніби проковтнув сріблясту тарілку.