Потужна навала потойбічних гостей збиває з пантелику поліцію й викликає протести по всьому Лондону. З'являються відомості про появу нових привидів — скажімо, криваві сліди на сходах чи химерні звуки й примарні постаті в універсальному магазині. Агенція «Локвуд і К°» продовжує виявляти свою майстерність у знешкодженні духів. Водночас Люсі Карлайл відчуває справжній стрес, коли Локвуд і Джордж знайомлять її з їхньою новою помічницею — надміру акуратною й старанною Голлі Манро... Чи зможе їхня команда переступити через особисті переживання? Чи, може, недобрі почуття лише завдадуть їм зайвого клопоту? Небезпека насувається, напруження посилюється, стосунки між героями переходять на новий рівень — усе це в моторошній і цікавій третій частині серії
«Агенція "Локвуд і К°"».
Джонатан Страуд
ПРИМАРНИЙ ХЛОПЕЦЬ
Третя книжка серії «Агенція "Локвуд і К°"»
Переклад з англійської Володимира Панченка
Обкладинка ® Іван Сулима, 2021
Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
Як на мене, лише наприкінці нашої роботи в «Лавандовій хижі», коли ми в цьому клятому пансіоні боролися за свої життя, я помітила, що агенція «Локвуд і К°» вперше за час свого існування працювала злагоджено. І хоча це враження було вкрай нетривале, моя пам’ять закарбувала кожну подробицю цієї пригоди, кожну дорогоцінну мить, коли ми діяли як справжня команда.
Так, кожну подробицю. Як Ентоні Локвуд у пальті, що куриться димом, шалено махає руками, намагаючись вилізти крізь відчинене вікно. Як Джордж Кабінс, ухопившись однією рукою за драбину, висить на ній і хилитається, наче велетенська груша під вітром. І як я, Люсі Карлайл, уся в синцях, крові й павутинні, відчайдушно стрибаю й скачу, ухиляючись від примарних щупалець...
Зрозуміло, що звучить це все не дуже почесно. Щиро кажучи, без Джорджевих скавулінь можна було б цілком обійтись. Та головне, що ми тоді виплутались з украй безнадійної ситуації, та ще й обернули її собі на користь.
Хочете дізнатись, як саме? Зараз я вам розповім.
Повернімось на шість годин раніше. Ми тоді стояли на ґанку й дзвонили в двері. Надворі було вологе, дощове листопадове надвечір'я. Морок густішав, а гострі дахи будівель старого Вайтчепела чорніли на тлі важких хмар. Дощ цяткував наші пальта й виблискував на клинках рапір. Церковні дзиґарі щойно вибили четверту годину.
— Усі готові? — запитав Локвуд. — Пам'ятайте: ми розпитуємо їх. а тим часом придивляємось до того, що відбувається на психологічному рівні. Якщо натрапимо на сліди вбивства чи схованих трупів, не показуймо цього. Просто чемно попрощаймось і ходімо викликати поліцію.
— Чудово. — погодилась я.
Джордж, що саме порався зі своїм робочим поясом, теж кивнув.
— Марний план! — долинув хрипкий шепіт просто з-за мого вуха. — Кажу вам: спочатку пришпиліть їх. а тоді вже розпитуйте! Це єдине розумне рішення...
Я штовхнула ліктем рюкзак:
— Замовкни!
— Я думав, тобі хочеться спитати в мене поради...
— Твоя робота — спостерігати, а не пантеличити нас своїми дурницями. Ану. цить!
Отже, ми далі чекали на ґанку. Пансіон «Лавандова хижа» — вузька триповерхова споруда з терасою — здавався похмурим і ветхим, як і більшість будинків цієї частини Східного Лондона. У нетиньковані стіни пов’їдався кіпоть, за шибками видніли скручені тонкі фіранки. На горішніх поверхах усі вікна були темні, проте в передпокої горіло світло, а посередині дверей, за потрісканим скляним віконцем, стирчала пожовкла табличка: «Є вільні місця».
Локвуд притулився до віконця, прикриваючи очі долонею в рукавичці.
— Хтось принаймні є вдома, — зауважив він. — Там, у дальньому кінці передпокою, ніби стоять двоє.