Найбільше мені тут не подобались відкриті зали й порожні темні простори в кінцях проходів. Там я увесь час боялася знову побачити постать, що виповзає рачки мені назустріч.
Невдовзі подвійне навантаження почало даватися взнаки. Ми з Голлі замовкли й спілкувались тільки на мигах. Ми проминули відділ косметики, потім ві дділ оберегів на першому поверсі, а далі піднялися північними сходами на горішній поверх. У відд ілі канцелярських товарів не було ні Гостей, ні Бобі Вернона, в конференц-залах так само. За мовчазною згодою ми зійшли на четвертий поверх — той, де щез Бобі, — і опинилися серед канап, стільців і столів, розставлених у вигляді неоковирних пародій на справжні кімнати. Часом ми тихенько кликали Бобі, ніби побоюючись порушити мовчанку, та здебільшого лише дивились і слухали. Ми зазирали до шаф. скринь, комірчин. Чули, як кличуть його наші товариші, проте всі звуки та обриси речей тепер видавались нам підозрілими, тож ми намагались триматись від них якнайдалі. Бобі Вер- нона ніде не було.
Так ми дістались до майданчика з ліфтами й головними сходами.
— Погана річ, — зауважила Голлі Манро. — Спробуймо на третьому поверсі.
Череп у моєму рюкзаку деякий час мовчав — саме відтоді, як я побачила постать із хмарою павуків. Аж тут я відчула його присутність у себе за спиною.
— Якщо ви зараз покинете його, він помре, — промовив череп.
— Але ж його тут немає. — відповіла я вголос, анітрохи не зважаючи на спантеличений погляд Голлі Манро: їй здавалось, ніби я розмовляю з порожнечею. — Ми вже все обшукали.
— Все? Ти певна?
Я озирнулася. Сходи, стіни... кремовий мармур, панелі червоного дерева... У нас за спинами тьмяно поблискували двоє мідяних ліфтових дверей. Електрику було вимкнено. Де тут іще шукати? Вернон не міг ні поїхати звідси ліфтом, ні навіть відчинити його двері!
І все ж таки... Я впритул підійшла до ліфтів і прислухалась. Мені здалося, що я чую звідти приглушений стогін.
— Бобі! — вигукнула я. —Ти чуєш мене?!
— Він не може там бути, — обізвалася Голлі Манро. —Адже електрику...
— Тихше! Він, здається, відповів мені. Я чую його голос!
Я натискала кнопки на стіні. Марно. Щоправда, в моєму рюкзаку був чудовий засіб проти вимкненої електрики.
— Ломик? — Голлі аж позадкувала. —Ти думаєш, пан Ейк- мер...
— Чхати мені на Ейкмера! Він казав, що тут немає привидів! Замовкни й допоможи мені!
Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.
У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.
Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.
— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?
— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?
Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:
— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...
— Чудово... — я відчула, як гнів лоскоче мені шкіру. Озирнулась назад, до порожнього в ідділ у меблів, і мені здалося, ніби там щось заворушилось. — Як будемо витягати його?
—Хтось із нас полізе туди, — запропонувала Голлі. — Краще, мабуть, я.
— Чому? Ти хочеш сказати, що в мене стегна заширокі? Що я туди не пролізу?
— Звичайно ж, ні. Ти триматимеш двері, бо ти сильніша й міцніша за мене. — Голлі прослизнула в двері обернулася до мене, присіла навпочіпки, вхопилася руками за поріжок і напрочуд хутко стрибнула вниз, у темряву.