— Це називається «складати»! — відповіла Голлі. — Спробуй якось сама це зробити! А то живеш, наче на смітнику! Просто огидно!
— А я була щаслива на цьому смітнику! Щаслива, поки ти не пхала до нього носа!
Хтось потяг мене за руку.
— Припиніть. — простогнав Бобі Вернон. — Невже не можна продовжити ці люб’язнощі тоді, коли ми виберемось звідси?
Я відтрутила його руку:
— Замовкни!
— Авжеж, замовкни! — зіпнула Голлі Манро. — Це через тебе ми тут застрягли!
— Ось бачите? Хоч тут ви згодні, — мовив Вернон. — Далі, будь ласка. Це дуже просто...
— Ти вважаєш мене лише за якусь дурну секретарку! — знову спалахнула Голлі. — Не можеш змиритись із тим, що я врятувала тобі життя!
— Отут ти помиляєшся, подружко. З цим я змиритись можу. Я не можу змиритись із тим, як ти увесь час зачіпаєш мене, докоряєш, виробляєш оці дурненькі штучки своїми бровами...
— Дурненькі?! — вирячилась на мене Голлі.
— Вона хотіла сказати «гарненькі», — підняв руку Бобі Вернон.
— Дякую, Бобі... А ще без упину повторюєш: «Ні, Люсі, так не можна! У «Ротвелі» це робиться отак. А це — отак. То йди собі назад до «Ротвела», якщо там тобі так сподобалось!
— У «Ротвелі» мені не подобалось! Ротвел — огидна людина. Зла, пихата, жорстока зі своїми працівниками! Тільки не вдавай, Люсі Карлайл, що ти так переймаєшся мною. Я розповіла тобі про свою пригоду на Коттон-стріт, а тебе це анітрохи не пройняло!
— Неправда! Як ти смієш так казати?!
— Чому ж ти сприйняла це так байдуже?
— Бо я... бо така сама пригода трапилася зі мною! Я теж утратила всіх своїх товаришів. Загинула ціла команда, крім мене! Тепер ти задоволена?!
— Пробач, я цього не знала...
—А мені й не хотілося, щоб ти знала. Це моя особиста справа!
— А Локвудове минуле? Це теж твоя особиста справа? — вона переможно поглянула на мене. — Я знаю, що ти заходила до тієї кімнати. Чула зі сходів!
— Що?! — я аж задихнулася з гніву. Аж тут від каси долинув тихенький скрегіт. Ми всі обернулись туди — і я, й Голлі, й навіть Бобі Вернон, що лежав на підлозі. Спочатку ми не розуміли, що це скрегоче. А потім побачили, що одна касета з клейкою стрічкою повільно лізе прилавком. Лізе сама, погойдуючись і дряпаючи скло металевими краями.
Діставшись до бічної скляної стінки каси, вона вдарилась у неї раз, два, три, ніби намагаючись пройти наскрізь, а тоді поповзла, як слимак, стінкою вгору. Видряпавшись на горішній край, касета трохи постояла, а тоді впала і розбила на друзки скло на прилавку.
Ми мовчки спостерігали за цим дивом. Зненацька мені заклало вуха. Ніби величезна хвиля нависла над нами, здригнулась і тут-таки застигла, накривши нас своєю тінню.
— Овва, — прошепотів череп.
— Домоглись-таки свого, — мовив Бобі Вернон.
Ми з Голлі Манро дивились одна на одну. Просто дивились — без жодного докору. Докоряти було вже запізно.
Так. докоряти було пізно, але й здаватися ми не збирались.
Перш ніж касета розбила скло, ми з Голлі встигли майнути до найближчого доступного укриття. Ним виявився низький прилавок, схожий на стіл без стільниці, напханий сотнями пар шкарпеток для гольфу. Ми з Голлі скулились під ним, тісно притулившись одна до одної. Між нами скорчився Бобі Вернон — майже непритомний, він ледве дихав.
Тепер у залі було зовсім тихо. Проте, якщо прислухатись, можна було вловити відлуння нашої нещодавньої сварки з Голлі, яке ширяло між стінами. Залою простягтись невидимі силові лінії, міцн о натягнуті, наче струни, що знемагали під тягарем накопиченого в них енергетичного заряду. А єдиним справжнім звуком тут був тихенький шелест, що линув від каси. Я обережно визирнула, поглянула і побачила спочатку касету, що потонула в друзках скла, мов корабель у хвилях, а потім...
На вцілілому склі лежав невеличкий стос якихось паперів, напевно, рекламних брошур. Один куток стосу ніби сколихнуло поривом вітру. Папери з шелестом перегорнулись, повернулись на місце і знову перегорнулись.
Я майнула назад, під прилавок.