— Бачила що-небудь? — запитала Голлі. Її очі переповнилися страхом, а голос тремтів: було видно, що нашій секре- » тарці ніяк не вдається відновити свій утрачений фірмовий спокій. Я кивнула,
Голлі втупилась у мене. їй на обличчя впало довге пасмо
1
волосся, й вона заходилася жувати його кінчик, перелякано озираючи пітьму торговельної зали.
— Е-е... «Посібник Фіттес» каже, що спочатку слід визначити тип привида, — прожебоніла вона.
Я й без неї чудово знала, що сказано в «Посібнику Фіттес». Проте мій гнів уже поступився місцем страху. Тож я просто ще раз кивнула:
— Так.
— Нам відомо, що це кінетичний, привид, — прошепотіла Голлі. — Тобто спроможний пересувати предмети... Видно якісь прояви?
Я знову визирнула з-під прилавка. І відчула запах ланоліну від вовняних шкарпеток, запах свіжих пластикових обгорток... Мені спало на думку, що скоро Різдво, а Локвудові й Джор- джеві потрібні нові шкарпетки. Одначе вже наступна моя думка була не така весела — про те, чи пощастить мені дожити до цього Різдва. Я ще раз оглянула залу. Тепер у ній не залишилося жодної Тіні з тих, що нещодавно юрмились тут. Чи вони повернулись туди, звідки раніше з’явились, чи їх поглинула потужна холодна енергія, що вібрувала довкола нас, — та сама, яку розбудила наша з Голлі сварка. Майнувши знову під прилавок, я відповіла:
— Ні.
— Немає проявів? Тоді це повинен... повинен бути...
— Так, Голлі. Це Полтергейст.
— Умгу.., — ковтнула вона слину.
Я відпустила Вернонову ногу й потяглася до руки Голлі.
— Зараз буде не так, як на Коттон-стріт, — прошепотіла я. — Цього разу все буде добре. Розумієш? Ми виберемось із цієї халепи, Голлі. Зможемо вибратись. Ходімо. Нам треба пише спуститись на два поверхи нижче й перетнути вестибюль. Це зовсім недалеко. Робімо це тихо, обережно і не привертаймо його уваги.
Стос паперів на прилавку тим часом знову й знову перегортався. Його шелест нагадував муркотіння величезного кота.
— Але ж Полтергейсти...
— Полтергейсти сліпі, Голлі. Вони відчувають тільки емоції. шум і страх. А тепер слухай. Пробираймося до бічних сходів. вони до нас найближчі. Потім зійдемо на перший поверх і знайдемо всіх. Усе робімо потихеньку, поволі, спокійно й тихо. І ніякоїпаніки. Якщо ми зробимо все як слід. Полтергейст може нас не помітити.
Я пильно подивилась на Голлі. хотілось вірити, що мій погляд був спокійний і бадьорий. Проте цілком можливо, що то був погляд переляканого сновиди з виряченими очима.
— Щасти вам... — прошепотів Бобі Вернон.
Він був напівпритомний, одначе навіть у такому стані все розумів. Полтергейсти... це, правду кажучи, огидні тварюки. З ними важко впоратись і ще важче знищити. Майже неможливо. На відміну від інших привидів Другого Типу, Полтергейсти не мають прояву, тобто ніяк не виявляють себе фізично. Ні ектоплазми, ні світла, ні тіні. І це для агентів найважче. Візьмімо хоча б Примару: хоч яка вона невиразна, а тільки-но побачиш її лискучі напівпрозорі обриси, жбурляй прямісінько в неї сіль, залізні стружки, навіть магній, І все, Примарі гаплик. Нащо вже бридкий Костогрім — такий, що аж нутрощі тобі вивертає, — ти бачиш його, знаєш, де він. А Полтергейст — інша річ. Він усюди й ніде, й довкола тебе, й набагато жадібніший до твоїх емоцій: якщо вже висотує їх, то до останньої краплі. А потім використовує їхню силу для того, щоб пересувати речі. Інакше кажучи, громити все поспіль. Щоб розбудити його, часом вистачає якнайменшого гніву чи смутку.
Якнайменшого...
Боже! Що ж ми накоїли?
Що насамперед накоїла я? Мені стало ніяково. Я заплющила очі.
—Люсі? — Голлі торкнулась мого коліна й жалібно всміхнулась мені. —Ти кажеш, усе буде гаразд? То... що ж нам робити?
Цієї миті я відчула, як я вдячна Голлі. Всміхнувшись їй у відповідь — напевно, так само кволо й жалібно, — я кивнула в бік проходу, що вів до бічних сходів в дальньому кінці поверху:
— Зараз ми встанемо—дуже-дуже тихо. Пройдемо помалу,
ярд за ярдом до отих дверей. Спокійно, не поспішаючи. І не панікуймо.
— У нас не вийде... Це неможливо...
— Голлі, ми повинні це зробити.
Найважче виявилося встати. Встати й вийти з укриття. Як я вже казала, Полтергейсти реагують на звуки й емоції — тож немає ніякої різниці, чи сидите ви під прилавком, чи стоїте на повен зріст у циліндрі або купальнику з блискітками, як на танцях у нічному клубі, аби ви тільки мовчали. Щоправда, зараз мені в це не дуже вірилось. Думка про те. що зараз ми постанемо перед невидимою тварюкою, що гортає собі брошури на прилавку, просто-таки зводила мені шлунок. Вибору, одначе, в нас не було.