Джордж тим часом штрикав рапірою по кутках — її клинок був геть обліплений павутинням.
Я стояла посередині горища й слухала.
Дослухалася до тріскотіння промерзлих балок, легенького шелесту павутиння, завивання вітру над дахом. Чула дощ — як він шурхотить по даху, тарабанить по шибці й стінах.
Проте всередині було тихо. Я не чула навіть шепоту привидів знизу.
Жодного звуку, жодного прояву, жодної хмаринки примарного туману.
Тільки страшенний холод.
Нарешті ми зібралися втрьох посередині горища. Я була похмура й схвильована. Локвуд—блідий і сердитий. Джордж намагався зчистити павутиння з клинка рапіри, водячи ним по підошві свого черевика.
— Ну. що ви скажете? — запитав Локвуд. — Я й гадки не маю. де воно може бути. Є якісь пропозиції?
Джордж підняв руку, наче школяр:
— Є. Я зголоднів. Нам треба попоїсти.
Я спантеличено заморгала:
— Як ти зараз можеш думати про їжу?!
— Дуже просто. Страх смерті додає мені апетиту.
Локвуд посміхнувся:
— У тебе ж нічого немає! Свої бутерброди ти залишив унизу, привидам!
— Знаю. Я думав, що Люсі зі мною поділиться.
Я вже вирячила була очі. та несподівано завмерла.
— Люсі? — Локвуд, як завжди, першим помітив, що зі мною коїться щось не те.
— Я тут. — відповіла я. трохи помовчавши. — Здається, на отій балці щось лежить.
Ця балка була майже над нашими головами. З неї звисало павутиння, зливаючись із тінями, що ховались під дахом. А трохи вище видніла темна пляма — частина чи то самої балки, чи того, що лежало на ній. Знизу розгледіти її було важко, однак те. що стриміло з-за краю балки, цілком могло виявитись чиїмось волоссям.
Ми мовчки дивилися на пляму.
— Драбину. Джордже, — наказав нарешті Локвуд.
Джордж вирушив униз по драбину й затяг її нагору крізь ляду.
— Ті хлопці досі там. — доповів він. — Купчаться круг ланцюгів. Ніби чогось чекають.
Ми приставили драбину до балки.
— Хочеш моєї поради? — обізвався привид із склянки. — Найгірше, що ви можете зробити, — це полізти нагору й подивитись. Краще киньте туди каністру з магнієм і тікайте геть.
Я переказала це Локвуду. Він хитнув головою:
— Якщо Джерело там. ми повинні запечатати його. Один із нас мусить залізти нагору. Може, ти, Джордже? Поквитаємось за ту комору, авжеж?
Зазвичай Джорджеве обличчя виражає не більше почуттів. ніж тарілка драглів. От і зараз на ньому не було помітно особливих радощів.
— Чи, може, ти залишиш це мені? — питав далі Локвуд.
— Ні, ні... все гаразд. Дайте-но мені сітку.
Серцем кожного прояву привида є Джерело — річ або місце, до якого прив’язаний той чи інший дух. Якщо запечатати таке Джерело — скажімо, накрити срібною сіткою, — приплив потойбічної сили зупиниться. Отож Джордж узяв сітку, старанно запаковану в пластиковий чохол, і подряпався вгору драбиною. Ми з Локвудом залишилися чекати на нього внизу.
Поки Джордж ліз, драбина тремтіла й погойдувалась під його вагою.
— Тільки не кажіть, що я вас не попередив. — знов озвався череп із склянки.
Джордж виліз на таку висоту, якої ледве сягало світло нашого ліхтаря, й наблизився до темної балки. Я витягла рапіру. Локвуд уже стискав свою зброю в руці. Ми перезирнулись.
— Коли щось і станеться, — бурмотів Локвуд, — то лише через те...
З-під балки вилетіли білі щупальця. Прозорі, розмиті, з товстими кінцями. Вони розгортались із шаленою швидкістю: частина їх цілила в Джорджа. інша частина — в нас із Локву- дом.
— Уже сталося. — закінчив Локвуд.
Щупальця наближались. Ми кинулись навтікача: Локвуд— до вікна, я — до ляди. Джордж на драбині хитнувся, впустив сітку і втратив рівновагу. Драбина завалилась назад, ударилась об дах, скинула з себе Джорджеві ноги — і той завис, чіпляючись обома руками за горішню сходинку.
Щупальце ляпнуло об підлогу поруч зі мною, легко пройшло крізь дошки й полинуло вниз. Воно було з ектоплазми — якщо ви не хочете померти, то зробіть усе, щоб ця речовина не зачепила вашої шкіри. Ось чому я вмить відскочила вбік, спіткнулась і впустила свою рапіру.