Ось так я й лежала невідомо де. Спочатку довкола не відбувалось нічого. Я постійно програвала в своїй голові те, що трапилось зі мною перед тим: брязкіт скла, виття вітру, пальта й куртки, що крутяться в повітрі... Аж зненацька ніби хтось клацнл’в вимикачем, і до мене повернувся нюх. Я відчула запах мулу та плісняви, і ще гіркий присмак крові — так, ніби хтось вивалив усе це разом на мій бідолашний ніс. Я чхнула, й це чхання віддалось гострим болем в усьому моєму тілі. Я відразу зрозуміла, що лежу, незручно зігнувшись, на твердій землі. Лежу на боці, підібгавши під себе одну руку, а другу витягши вперед, як отой дискобол на давньогрецькій вазі. Мені здалося, що голова в мене лежить нижче від тулуба, а під щокою — м’який холодний бруд. Коли я дихала, в мене ворушилось волосся, що впало на моє обличчя.
Я спробувала поворушити руками й ногами, і вони, на мій подив, послухались мене. Було боляче, але не так, як я гадала. Так, я перетворилась на величезний синець, однак мені пощастило нічого собі не зламати. Я почала перекочуватись і від- повзати вбік, натрапляючи на якісь невидимі в темряві речі.
Нарешті мені вдалось лягти на спину, підібгати ноги, ривком підняти тулуб і сісти.
Я притулила пальці до чола: пасмо волосся, що прилипло до нього, було липке, напевно, від крові. Здається, я добряче вдарилась головою, коли падала. Скільки я пролежала тут непритомна, сказати було важко.
Я заходилась мацати землю поруч із собою. Рапіри немає. Рюкзак пропав. Череп з усіма його непотрібними порадами й дотепами теж пропав. Хоч як це безглуздо, та я зненацька відчула, як мені бракує його. В моїй голові — там, де завжди звучав його голос, — тепер було порожньо.
Мені хотілося знову завалитись набік і заснути. Мені було байдуже до всього, мене нудило, наморочилось у голові, проте навички агента врешті взяли над усім цим гору. Я потихеньку, обережно обмацала всій робочий пояс.
Усі кишеньки на поясі були, як і раніше, повні. Отже, я не беззахисна. Напружившись, я підібгала ноги. Пошукала між каністрами й ремінцями, аж поки знайшла торбинку з водостійкої матерії, пристебнуту біля петлі для рапіри. Там я зберігала сірники. «Завжди носити з собою сірники» — одне з найголовніших правил агента. Здається, сьоме в моєму списку. Не таке важливе, як наше «правило печива», однак безперечно входить до першого десятка.
Отже, правило сьоме, пункт другий: твоя коробочка з сірниками завжди повинна бути повна. Правду кажучи, ра ніш е я частенько легковажила цим пунктом, однак Голлі з її увагою до дрібниць щоразу стежила, щоб наші сірникові коробки були повні. Я уявила, як тепер довелося б мені без сірників, і відчула щиру вдячність до Голлі. Вдячність, яка тут-таки змінилась відчуттям провини.
Голлі...
Я пригадала, як ми сварились і що я наговорила їй то ді , у відділі меблів. Пригадала, як мої гнів і дурість розбудили Полтергейста. Від цих спогадів мені стало ще гірше. Потім я пригадала, як Голлі перескочила через провалля, як Локвуд після того потягся до мене... і мені стало невимовно боляче.
Адже Полтергейст підхопив його й потяг невідомо куди!
Що з Локвудом зараз? Чи живий він?
Я схлипнула, жаліючи саму себе, та відразу вгамувала це почуття. Мені вкрай не сподобалось ледве чутне відлуння. І те. як це відлуння залоскотало мені шкіру. Годі! Більше ніяких емоцій! Хай там як це скінчиться, мені вже відомо, що я тут не сама-одна.
За мною спостерігали привиди. Ті самі, присутність яких я відчувала ще в магазині, проте зараз вони були ближчі. Ближчі й дужчі. А ще звідкілясь — вочевидь, теж зблизька — лунало знайоме тихе, огидне дзижчання, яке нагадало нам із черепом про оте моторошне дзеркало в рамі з кісток, що його ми викопали на кладовищі Кенсел-Ґрін...
Я протерла очі. Ні. зараз мені важко було судити про щось напевно. Голова в мене йшла обертом.
Я тернула першим сірником. Малесенький вогник спалахнув у пітьмі й освітив обриси моєї брудної долоні. Я витягла з торбинки дві невеликі свічки—два товсті короткі недогарки. Один я обережно поставила на землю, другий запалила і тримала його під кутом, аж поки вогонь розгорівся й осяяв те, що мене оточувало. Тепер я могла бачити.
Я сиділа на темній утрамбованій землі, засипаній камінцями. Збоку й ззаду—там, де я щойно лежала, — височів невеличкий пагорбок, теж обсипаний камінцями й трісками. Поряд лежали листки від штучного дерева—червоні, схожі на краплини крові. І лаванда з розірваних подушок, і подертий на клапті одяг — сорочки, штани, навіть перекручена спідня білизна. Все це, мабуть, засмокталося до діри в підлозі разом зі мною.