Над моєю головою чорніло провалля. Чи воно пронизувало увесь шар землі й виходило до вестибюля магазину, чи його краї обвалились, поховавши мене живцем, — я не могла сказати. Вогник свічки був надто слабенький, щоб сягнути так далеко.
Зате він чудово освітлював сірі муровані стіни довкола мене. Я радше відчувала, ніж бачила, що ці стіни утворюють наді мною арку, верх якої прорізає темна щілина. Я перебувала в камері, спорудженій людськими руками, невідомо якій завширшки. І раптом я зрозуміла, що це за камера.
В’язниця. Сумнозвісна Королівська в’язниця. Джордж. як завжди, мав рацію: частина цієї в’язниці дотепер збереглась під землею, і розлючений Полтергейст пробив до неї дорогу.
Певним чином він прислужився мені, привівши до центру навали привидів у Челсі. Так, це було Джерело і Полтергей- ста, й моторошної постаті, що рачкує, і всього цього жаху.
Ніби на підтвердження свого здогаду, я розгледіла за якихось три ярди від себе кістяк. Він висовував із землі свій череп, простягав уперед кощаві руки. На мить я навіть подумала, чи не вбила когось, коли падала сюди, та відразу зрозуміла, які це дурниці. Адже кістяк — стародавній!
— Привіт! — сказала я, поглянувши на кістяк. — Пробач...
Кістяк нічого не відповів.
Гаразд. довелося пробачити йому погані манери. Я поволі підвелася й, хитаючись, ступила кілька кроків уперед, кривлячись від смердючого диму, що клубочився коло свічки.
Зусібіч мене оточували муровані стіни — вологі, вкриті білою пліснявою. Стіни тяглись удалину, тож я почувалась так, ніби мене засмоктує в тунель, помалу наближаючи до чогось лиховісного й неминучого. Відчуття було не дуже приємне, надто коли врахувати, що мені досі наморочилось у голові. Я глибоко вдихнула й притулилась до стіни.
Тільки-но моя голова торкнулась каменя, на мене полинуло відлуння минувшини. Голоси, що кричали, плакали, волали про порятунок. Прохід був повен людей, вони бігли повз мене й крізь мене, штовхались, лаялись. Повсюди панували відчай і страх. Мене закружляло, відірвало від стіни, викинуло на середину проходу...
Я знову стояла сама серед цілковитої тиші, і в моїй руці догоряла свічка. Я дедалі ясніше чула відлуння минулого й не мала змоги навіть перепочити.
Я оглянула стіну. До самісінької стелі вона була вкрита ледь помітними подряпинами — окремими словами, ініціалами, римськими цифрами. Слідами в'язнів, які жили й помирали тут...
— Люсі..
З пітьми, що розлягалась переді мною, знову долинув цей голос!
Я пошепки вилаялась. Ця тварюка знайшла мене! Гаразд, пора вже покінчити з цим назавжди.
— Добре. — сказала я. — Не хвилюйся. Я йду.
Шкутильгаючи, як інвалід, то піднімаючи свічку вгору, то опускаючи її. я рушила вперед. Тепер я намагалася більше не торкатися стін. Подекуди між каменями проростало біле коріння дерев, а стіни блищали від вологи. Невдовзі під ногами почали траплятись калюжі. Кілька кроків мені довелося ступити по воді, та згодом підлога знову стала підніматись, і я ступила на твердий камінь.
Я опинилася на перехресті. Ліворуч і праворуч від місця, де я стояла, тяглись іще два проходи. Лівий прохід майже відразу 7 був перегороджений іржавими залізними ґратами. У правому 7 проході я помітила сходи, які йшли під смердючу, вугільно- чорну 7 воду 7 . Звичайно ж, я не звернула до жодного з цих проходів, рушила прямо і, перелізши через купу дерев’яних уламків, опинилась у якомусь просторому приміщенні.
Спереду 7 линув чийсь шепіт. Коли я підняла свічку вище, він ущух.
— Не соромтесь, — мовила я. — Говоріть собі.
І засміялась: вони й справді соромились мене! Вони мовчали. Підлога знову хитнулась під моїми ногами. Голова страшенно боліла, й на мить усе попливло в мене перед очима. Коли ж зір нарешті прояснився, я чітко побачила тих, хто іепотів. Вони були тут, переді мною, громадились купами краях підземної зали. Можливо, я трохи збожеволіла після укання проходом, та мені здалося, що ці купи не схожі на лття, принесене річковим припливом. Я придивилась: ніби олі дерева з обідраною корою й переламаним гіллям лежать там покотом. Тільки, зрозуміло, то були не дерева, а кістяки.