В моїй душі ніби розкрилась холодна, непроглядна безодня. Що? — перепитала я. — Про що це ти говориш? Що це значить?
— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. '
—Ти справді лякаєш мене! Замовкни! — я ще нічого не розу- мла. та мої кістки немовби перетворились на холодець. Я ледве могла поворухнути язиком. — Мовчи!
Постать і далі стояла в глибокому затінку. Вона не відповіла нічого.
— Підійди ближче! — сказала я. — Виходь сюди, до світла!
— Краще мені цього не робити. Люсі.
Лише тепер я розгледіла, яка крихка, примарна ця постать. І яка вона химерна — голова й груди здаються чіткими, міцними. а далі обриси розпливаються. Вона не стоїть на підлозі, а ширяє над нею...
Мої ноги підкосились. Я впала на коліна. Клацнула об підлогу каністра, яку я досі тримала в руці.
— О. ні, — прошепотіла я. —Локвуде... Ні...
— Не сумуй, — лагідно, спокійно відповів голос.
Я затулила обличчя долонями, щоб не бачити цього.
— Ти не винна... — провадив голос.
Але ж це було не так. І я це знала. Я стиснула кулаки, впившись нігтями собі в долоні. Далі почула химерне, моторошне виття, схоже на відчайдушний крик пораненої тварини, й тільки тоді зрозуміла, що це кричу я сама.
Думок у моїй голові не було. Тільки образи. Я бачила, як він кидає мені срібну сітку, і як вона летить через горище між щупальцями ектоплазми. Як він стрибає, щоб відгородити мене від жінки в чорній сукні, що стоїть біля вікна. Як ми біжимо вдвох уздовж карнавальних платформ, ухиляючись від ворожих пострілів. І ще один його стрибок — на сходах у будинку панни Вінтерґарден, який врятував мені життя.
Знову врятував мені життя...
А ще я пригадала фотографію, яку знайшла в кімнаті його сестри, — жвавого, трохи розмитого на знімку малого хлопчини.
Я погойдувалась туди-сюди, й сльози текли крізь мої долоні. Я почувалась розчавленою, зім’ятою. Це неправильно! Цього не може бути! Не повинно бути!
— Люсі... — я опустила руки. Я не бачила його постаті через сльози в очах. Проте слухати я цілком могла, а знайомий голос лунав чітко й спокійно, як завжди. — Я прийшов не для того, щоб завдати тобі болю. Я прийшов попрощатися з тобою.
Я відчайдушно хитнула головою:
— Ні! Скажи мені, гцо з тобою сталося!
— Я впав. Я помер. Хіба цього замало?
— О, Боже... Ти намагався врятувати мене...
— Так і мало врешті статись. — провадила постать. — У душі ти завжди це знала. Мені не могло щастити вічно. Ллє я радий. Люсі. що зробив це. Не дорікай собі Я радиш що ти залишилась жива. Жива... — сухо додав голос. — Відбулась лише подряпинами...
— Благаю! — заволала я. —Я ладна на все, аби цього не сталось...
— Я знаю. — я здогадалася, що він знову сумно всміхнувся мені з пітьми. — Знаю. Але... — постать ніби позадкувала. — Щось я тут загаявся...
— Ні! Я мушу побачити тебе! — наполягала я. — Будь ласка! Вийди з темряви!
— Не можу. Це надто вразить тебе...
— Будь ласка! Покажись мені!
— Що ж. гаразд...
Яскраво-блакитне полум’я огорнуло постать. Прозоре, мов рідке скло, воно піднялось аж до стелі. І тоді я побачила його.
Побачила глибоку криваву рану на його грудях. Сорочка була розірвана на клапті якоюсь моторошною силою. З боків звисало чорне лахміття — все, що залишилось від пальта. Внизу постать тоншала, блідшала і врешті щезала.
Я бачила його худе, спотворене болем обличчя, темні очі. в яких застиг відчай. Та навіть тепер він усміхався мені — сумно й ніжно, й від цієї усмішки ставало страшно.
У мене потемніло в очах. Я відчула, що непритомнію. Проте я швидко опанувала себе й пішла йому назустріч, широко розкинувши руки. Цієї миті закривавлена голова несподівано озирнулась, ніби помітила щось за своєю спиною, в проході, і я побачила, що це не голова, а порожня маска, всередині якої клубочаться темні згустки.
Він знов обернувся до мене:
Я мушу йти, Люсі Не забувай мене.