Я подумала про кістяки та мою спробу заговорити з ними. А потім — про примарного хлопця-Двійника.
Локвуд кивнув:
— Я не дивуюсь. Усе відбулося надзвичайно швидко. Після того, як тебе затягло до тієї діри, Полтергейст хутко вгамувався. Так, ніби ти була центром його тяжіння, Люсі. Ти зникла, й вітер негайно вщух, неначе його заморозило. Було лише чути, як по всьому будинку падають на підлогу речі. Мені пощастило, коли Полтергейст несподівано зник, я саме летів у повітрі, однак тієї миті опинився не над підлогою вестибюля, а над ескалаторами, тож падати виявилось не так уже й високо. Я приземлився десь на середину ескалатора і звідти просто з’їхав униз. Полежав трохи на спині, спостерігаючи, як над усім вестибюлем ширяють штучні листки з того скульптурного дерева... Наче сніжинки, тільки не білі, а червоні. Дуже гарне видовище. От якби його побачив пан Ейкмер... Боюся, що зараз його універсальний магазин став не такий привабливий, як раніше.
Я потерла очі:
— Бідолашний магазин...
— Нічого. Зате подумай, яку рекламу ми йому зробили! — провадив Локвуд, почухавши перенісся. — Якщо він цього не зрозуміє, то нехай забирається геть із бізнесу. Проте що нам до того? Одне я знаю напевно: їм будь-що доведеться щось робити з тією дірою посеред вестибюлю. Діра глибока, земля на її стінках сиплеться. Я добре помучився, поки спустився туди цілим. А коли нарешті дістався до дна, то провалився крізь шар битого каменю і впав до старої в’язничної камери. Знайшов там на підлозі твою свічку і зрозумів, що ти жива. Вирушив шукати тебе, заблукав, та врешті опинився біля проходу, до половини затопленого водою. І вирішив, що туди ти в будь-якому разі не підеш.
— Звичайно, не піду.
—Але цей прохід надав мені цінну інформацію, бо перш ніж відшукати тебе, мені довелось пройти довгим прямим тунелем. частина якого була підтоплена й пахла річковим мулом. Я можу заприсягтись. що чув. як у його дальньому кінці хлюпоче Темза. Щоправда, мене не дивує, що тут є інший вихід... Може, спробуймо вийти саме ним, нам принаймні не доведеться дряпатись угору з ями?
Я дивилась униз, на старанно виметену підлогу.
— Гадаю, тут повинен бути вихід. — тихо сказала я. — Локвуде. цей привид, якого ти бачив біля мене...
— Еге ж... То що це була за тварюка? Я чув. що ти розмовляєш з нею, але бачив тільки моторошне скупчення чорних згустків. Ледве розгледів його постать навіть тоді, коли підкрався до нього з рапірою...
—То ти не бачив його обличчя?
—А я мав його побачити?
— Ні... е-е... це не має значення.
Запала тиша. Правду кажучи, мені важко було розповісти Локвудові про Двійника. Щоб уникнути негайних розпитувань, я змінила тему й заговорила про сліди нещодавньої діяльності в цій залі: акуратно виметену піддоіу, недопалок сигарети, чорну пляму посередині кімнати й численні краплини застиглого воску. Локвуд помітно стривожився й заходився оглядати залу, раз по раз суплячи брови.
—Твоя правда. — нарешті сказав він. — Це загадка. Тут напевно хтось побував, до того ж нещодавно. Поглянь сюди: це китайський віск. — він зішкріб з підлоги застиглу краплину і розтер її пальцями. — Пахне олією жожоба. Такі свічки можна купити в Маллета. Дорогий, нівроку, товар... А щодо цієї сигарети... Цікаво, якої вона марки, це теж може дещо підказати нам... — він підняв недопалок, покрутив його в пальцях. підніс до свічки й заходився розглядати, примруживши очі. —Так. так... умгу...
— То яка ж це марка?
— Не можу визначити. Поки що це просто клаптик паперу з дрібкою тютюну. Та я певен, що ми змусимо його розповісти більше... — він поглянув на купи кісток. — А вони що тут роблять? Знаєш, Люсі, Джордж казав, що повинно було статись щось надзвичайне, щоб так швидко розбудити стільки привидів, як це відбувалось останніми тижнями. І він мав р ацію . Я хочу, щоб він сам оглянув цю залу. Джордж уміє звертати увагу на якнайменші подробиці і робити з цього потрібні висновки... І це треба робити мерщій, поки сюди не припхався Барнс. Я певен, що тільки-но тут з’явиться ДЕПРІК, як нас негайно звідси випруть.
Я кивнула. Саме так зазвичай і траплялось.
—А навала в Челсі... Як ти гадаєш, ми зупинили її?
Локвуд знову підбадьорився. Він простяг руку, допомагаючи мені підвестись.
— Це ми скоро з’ясуємо, — він ще раз поглянув на кістяки, обсипані сіллю й залізними стружками. — Тільки якщо ця зала з усією цією всячиною не Джерело, то я — несосвітенний дурень, і мені пора переходити, скажімо, до Банчерча. Поглянь на ці кістки! Якщо всіх цих хлопців поховали тут заживо, їхньої потойбічної енергії цілком вистачить, щоб спалити цілий міський район, — він поплескав мене по руці-—І це відшу кала ти, Люсі. Ти молодець!