Локвуд був у чудовому гуморі, аж променів радощами. Я пам’ятаю, як він сидів за столом і робив собі величезний бутерброд із сосискою й чипсами. Пам’ятаю, як в очах Голлі промайнув жах, коли він вирішив покласти на це диво ще й листочок петрушки, водночас розповідаючи про наших майбутніх клієнтів. Як і в кожного з нас, на обличчі в нього ще залишалися сліди останньої пригоди — шрам на чолі, садно на щоці, подряпини, зморшки під очима, — проте все це незрозумілим чином лише додавало йому бадьорості та енергійності.
Джордж так само радів і однією рукою далі креслив свою схему, а другою тим часом вантажив до рота фаршировані яйця по-шотландськи. Йому все кортіло розрізати й порозкладати по тарілках шоколадний торт, однак Локвуд оголосив, що ми залишимо його до чаю.
Що ж до Голлі, то вона знов увійшла у звичну колію. Свіженька, бездоганно вбрана, вона з поблажливою усмішкою спостерігала за нашим обідом і водночас ніби трішки сторонилась його. Піддавшись на Джорджеві умовляння, вона наважилася скуштувати одне маленьке яєчко по-шотландськи. та здебільшого, як і завжди, їла горішки, родзинки, трохи салату по-грецьки й пила мінеральну воду. Мене чомусь навіть тішила така її відданість своїм правилам. У цьому було щось певне та надійне.
А я? Так. я теж там була. їла й пила разом з усіма, та думки мої снувались далеко від нашої кухні. Втамувавши перший голод, ми вкотре заходились гортати ранкові газети, які Голлі поклала на стіл біля Локвудової тарілки.
— Щоразу, коли бачу цей репортаж, не можу повірити в наше щастя. — зізнався Локвуд. — А якщо додати сюди звіти про карнавал на Стренді, то вийде, що ми з вами понад тиждень не сходимо з перших шпальт.
Голлі кивнула:
— 1 наш телефон дзвонить без упину. Всім потрібні «Локвуд і К°». Варто, мабуть, поміркувати над тим. щоб розширити штат.
— Щодо цього я хотів би порадитись, — Локвуд умочив скибку огірка в соєву підливу. — Наступного тижня я зустрічаюсь із Пенелопою Фіттес. Вона запрошує мене поснідати разом з нею. Мабуть, для того, щоб подякувати за нашу роботу під час карнавалу, але все ж таки... Спробую її про дещо розпитати. — він усміхнувся. — Ви вже читали, що вона називає нас «однією з найкращих агенцій»?
— А як вам інспектор Барнс? — додав Джордж. — Як це там?.. Ось: «Іфупа талановитих юних агентів, якими я маю честь керувати». От уже нахаба!
Локвуд захрумтів огірком:
— Барнс просто в своєму репертуарі.
— І не тільки він! — Джордж тицьнув пальцем у газету. — Журналісти так само! Пишуть про Кіпса чи не вдвічі більше, ніж про тебе.
— Ну, це просто щоб потішити його. Правду кажучи, він серйозно допоміг нам і цілком заслуговує на такі схвальні відгуки. До речі, ви чули, що його підвищили? Він тепер, здається, начальник сектору... так, Люсі? Це ж ти розповідала мені!
— Начальник відділу в агенції «Фіттес», — пояснила я.
— Отож-бо. Нагороджений самою Пенелопою Фіттес. Це, одначе, йому не завадило накинутись на мене через те, як ми врешті-решт повелися із залою кістяків. Він просто не тямив себе з люті, що агенти «Ротвела» не пустили туди нікого з його людей. І
—А ти тут до чого? Хіба ти їх туди викликав? — здивувався Джордж.
—Ні. Я взагалі не знаю, хто їх викликав. Можливо, Барнс... — увесь цей час Локвуд пильно спостерігав за мною, а тепер запитав: — 3 тобою все гаразд, Люсі?
— Так, так...
Він налякав мене. Все попливло перед моїми очима. На одну- єдину мить замість живого Локвуда. що сидів за столом і відрізав собі скибку «дуже корисного» сиру, розрекламованого Голлі. з’явилось видиво з підземелля зі скривавленим блідим обличчям...
Я моргнула, проганяючи це видиво. То була підробка! Я знала це. Знала, що це брехня, бо бачила, як справжній Локвуд розтяв Двійника своєю рапірою так само акуратно, як зараз ріже сир.
Та остаточно позбутись цього страху мені ніяк не вдавалось.
«Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти...»
— Візьми шматочок пармської шинки, Люсі, — запропонувала Голлі. — Вона так смакує Локвудові. Тобі треба підживитись. ти сидиш така бліда...
— Е-е... звичайно. Дякую.
А ми з Голлі? Останнім часом ми з нею розмовляли підкреслено ввічливо. Навіть могли комусь видатись приятельками. Та насправді все було не так. Ми досі ледве терпіли одна одну. Мене, скажімо, дратувала звичка Голлі змахувати зі стола крихти біля моєї тарілки тоді, коли я ще їм. А вона, гадаю, була не в захваті від моєї (цілком безневинної) звички вибалушувати очі й зітхати щоразу, коли Голлі зробить щось надміру старанно чи витончено. Так, це була «холодна війна», однак тепер вона не загрожувала перерости у відверту сварку. Можливо, тому, що тоді — в магазині Ейкмерів — ми вже висловили одна одній усе, що хотіли. А може, в нас просто не залишилося сил на сварки.