— До речі, про Залу кістяків, — мовив Джордж, відсуваючи тарілку з хлібними крихтами. — Завдяки н ашій вельмишановній «скатертині мислення» я хочу дещо показати вам.
Перед Джорджем була його схема — різнобарвна, помережана нерозбірливими написами. Уявіть собі квадрат із колом усередині, а всередині кола — дев’ять старанно поставлених крапок. Просто в центрі схеми намальоване ще одне коло — маленьке, заштриховане чорним, з кількома тонкими лініями, що розходяться від нього, наче зламані спиці у велосипедному колесі. З одного краю кола видніла велика червона пляма.
Джордж розгладив скатертину:
— Це моя схема зали кістяків. Я накреслив її за вимірами, які ми зробили тоді разом з Фло. Люсі й Локвуд мали рацію: в цій залі нещодавно були живі люди, що займались вельми химерною справою. Погляньте, як лежать кістяки! їх відсунуто з центру зали до меж майже ідеального кола. Я знаю, що спочатку ці кістяки лежали не так. бо знайшов у середині зали окремі уламки кісток. Отже, хтось старанно відсунув їх. Очистивши середину зали, ці невідомі поставили колом дев’ять свічок і запалили їх: на місцях, де стояли свічки, залишились воскові краплини. Потім щось відбулося в самому центрі зали — отут. — він показав на маленьке заштриховане коло. — Це опік від ектоплазми. Я дослідив його якнайуваж- ніше. Кам’яні плити тут були холодніші, ніж за межами цього маленького кола. Цей опік нагадує мені інші місця, де до нас проривалося щось із потойбічного світу.
Джордж не став нагадувати, що такий самий опік є і в нашому будинку на матраці в покинутій кімнаті на другому поверсі...
— Цікаво, — мовив Локвуд. — А що це за моторошна червона пляма?
— Це я ляпнув варенням за сніданком... —Джордж поправив на носі окуляри. — Краще погляньте сюди, — він показав на лінії, що розходились із центру. — Ці лінії позначають місця, де на підлозі є подряпини. І подряпини, до речі, дуже химерні.
— Може, це від кістяків, коли їх відсували? — припустив Локвуд.
— Можливо. Але мені це радше нагадує сліди від якихось металевих предметів, — він реготнув. — Пам’ятаєш, Локвуде, як я тяг через нашу контору ланцюги і подряпав ними під тогу?
Локвуд насупився:
— Так... Ти й досі не полакував ті подряпини.
— А знаєш, що це нагадує мені? — повільно промовила я.
На мене ніби навалився тягар. Я не могла зараз поворухнути ні рукою, ні ногою, хіба що язиком. — Я маю на увазі всю цю схему...
— Здається, я знаю, що ти хочеш сказати, — відповів Джордж. — І я з тобою згоден.
— «Кістку й скло». Дзеркало з кладовища Кенсел-Ґрін. Воно, звичайно, було не таке велике, але погляньте — та сама оправа з кісток... Усередині, щоправда, немає скла, але...
— Хтось міг принести скло з собою. — зауважив Локвуд.
— На горішніх поверхах магазину, — провадила я, — мені ввижалось те саме... потойбічне дзижчання... Таке, як поблизу того дзеркала. Щоправда, внизу, в залі кістяків, воно вщухло.
— Ось що здається мені... — сказав Джордж. — Коли ми прийшли до магазину, ті невідомі внизу ще робили свою справу. Можливо, ти просто розминулася з ними, Люсі.
— Жах та й годі, — обізвався Локвуд. Хоч він натякав на мою можливу зустріч із живими людьми, а не з мерцями, все одно то була чистісінька правда. — Будь-що, Джордже, твоя початкова теорія правильна. Духи, замкнені в підземній в’язниці, пробудились від дій невідомих нам людей, вирвались на волю — і в Челсі почалося казна-що. До речі, Фло присягається, що кілька місяців тому ніякого тунелю під тим причалом не було. Отже, його викопали зовсім нещодавно. Цікаво, що ж ті люди робили там, у залі кістяків... І хто вони такі...
— До речі, про той недопалок, який ви знайшли, — додав Джордж. — Я показав його знайомому власникові тютюнової крамниці. Він каже, що це «Перське світло» — рідкісна й дорога марка. Що нам це може дати, я не знаю. Більше я нічого не встиг там в ідшу кати. Надто вже швидко там з’явились агенти з «Ротвела».