— Знаю, — кивнув Локвуд. —А ти, Голлі, що думаєш?
—Я досі вважаю, що ця ваша скатертина—просто неподобство, — мовила Голлі. — Чому б вам не писати просто на аркушах паперу? Я могла б підшивати їх до теки... А ти, Джордже, наляпав варенням навіть на свій малюнок! — вона підняла зі стола таріль і спитала: —Хто хоче ще бутербродів з шинкою?
— Візьму ще зо два. — відповів Джордж. — Треба залишити місце для шоколадного торта...
Локвуд теж узяв один бутерброд.
— Люсі. про що ти увесь час думаєш? Цілий день мовчиш і мовчиш...
То була правда. Останніми днями я намагалась по-новому оцінити, зрозуміти себе. Ці думки огортали мене повільно, м'яко, ніби пуховою ковдрою. Проте висловити їх я не могла, тому й мовчала.
— Мені просто цікаво... — тихо почала я. — Як ви гадаєте, чи здатні привиди показувати майбутнє? Я розумію, що здебільшого вони показують нам минуле. Адже вони походять із минулого. Та якщо Двійники — або інші типи Гостей — здатні занурюватись у людські думки, чи можуть вони будувати з них майбутнє? Ніби віщувати, що повинно відбутися далі?
Усі здивовано вирячились на мене.
— Лишенько! — вигукнув Джордж. — Навіщо ти сушиш над цим голову? Ось мене, скажімо, сьогодні цікавило тільки одне: скільки чипсів я подужаю за обідом...
— Ні, — рішуче промовив Локвуд. — Ось тобі, Люсі, моя відповідь. А тепер...
— Узагалі щодо привидів та часу є чимало теорій, — перервав його Джордж. — Окремі дослідники вважають, що на привидів не поширюються закони земної природи, це, власне, й дозволяє їм повертатись. Вони прив’язані до певного місця, але здатні до переміщення в часі на багато років... Якщо погодитись із цим, то чому вони не можуть віщувати майбутнє? Бачити те, що іще не відбулося?
Локвуд хитнув головою:
— Я не вірю тут жодному слову. А тепер скажи, Люсі: той Двійник, із яким ти зіткнулась, з’явився тобі в подобі Неда Шоу? Так само, як іншим? Ти нічого про це не казала...
«Не все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...»
Я посунулась трохи назад і поглянула на нього. На справжнього Локвуда. Нинішнього, живого.
— Не знаю. Там було темно. Я його не розгледіла... — я підвелась. відсунувши стіл убік. — Піду до себе, трохи перепочину. Ставте чайник на вогонь. Я скоро повернусь.
Дорогою на горище я пройшла повз кімнату Локвудової сестри. Давній біль знову пронизав моє серце. Я більше не відчувала ні хвилювання, ні цікавості. Лише жаль, жаль за тим, тц о я там побувала, й за тим, про що там довідалась.
Тепер я розуміла, чому Локвуд тримає цю кімнату саме такою — порожньою й покинутою. Вона ніби відлунювала ту втрату, що гнітила його всі наступні роки. Він сам усередині був порожній і марно намагався заповнити цю порожнечу своєю нескінченною роботою. Він мимохідь прохопився про це, коли я розмовляла з ним — справжнім — у підземному тунелі. Він сказав, що після того міг стати лише агентом. І не міг, не дозволяв собі зупинитись. Постійно ризикував життям, бився з ненависним ворогом, захищав людей, з якими працював, якими дорожив.
І якщо я — одна з цих людей...
Я дісталась до ванної кімнати на горищі, увійшла туди, замкнула за собою двері. І лише тут, підставивши руки під гарячу воду й слухаючи, як вона тече рурами вниз, я підняла голову, поглянула в дзеркало на своє бліде обличчя, вкрите червоними плямами, й зрозуміла, що вирішила все остаточно.
«Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти...»
Такого не станеться, якщо в цьому майбутньому не буде мене.
Я вмилася, зайшла до своєї кімнати. Стала біля вікна, дивлячись на хмарне небо й зимову мжичку.
— Сумуватимеш сама? Чи візьмеш мене в компанію?
— Ой! Я й забула про те, що ти тут!
Тільки зараз я пригадала, що поставила склянку з черепом на підлоту, щоб підперти двері до своєї кімнати. Обличчя привида ледве можна було розібрати в сутінках, лише кілька невиразних ліній поверх блискучого черепа. Тільки очні ямки горіли, мов чорні зорі.
— Як ваш бенкет? Голлі Манро на висоті?
— Наминає свій улюблений салат із горіхами.
— Це в її дусі... Виходить, вона досі тут?