— Я?— очі привида здивовано вирячились. — Ти ж казала, що я — •'стара купа брудних кісток»! Що я можу для тебе зробити?
— Дай хоч якусь пораду! Підкажи!
— Це Перевертень. Проти нього треба щось потужне. Ні, не каністра з магнієм — нею ти тільки спалиш іще кого- небудь. А може, й себе. Віджени його сріблом, і тоді зможеш підібрати рапіру.
— У мене немає срібла!
Насправді срібних печаток у нас було чимало, та всі вони лежали в Локвудовій торбині, на іншому кінці горища.
— А оте дурне намисто, яке ти завжди носиш? Хіба воно не срібне?
Звичайно! Намисто, яке влітку подарував мені Локвуд. Воно справді було срібне. А срібло спалює ектоплазму. Срібла бояться всі привиди — навіть Перевертні, що прибирають вигляд щупалець. Не найсильніша зброя з-поміж усієї, якою я користувалась, та врешті спрацювати може...
Я присіла біля стіни навпочіпки, підняла руки і розстебнула намисто. Поки я робила це, до моїх пальців прилипли брудні жмутки павутиння. Міцно стиснувши кінчик намиста в кулаці. я почала розмахувати ним у повітрі. Коли вільний кінець намиста торкнувся найближчого до мене щупальця, ектоплазма зашипіла. Щупальце відсахнулось. Інші щупальця теж подалися назад, відчувши поряд срібло. Круг мене вперше утворився вільний простір. Я випросталася й притулилася спиною до крокви.
Коли мої пальці торкнулися дерева, на мене хлинула справжня хвиля почуттів. Не моїх, а чужих почуттів, що сочилися з деревини, з дощок, із цвяхів, якими було збито ці дошки. Вони долітали до мене з глибини переплутаних щупалець самого привида. Почуття ці були моторошні — болісна суміш самотності, кривди й холодної, невблаганної люті. Вони били мені в скроні, поки я озиралась навколо.
Колись тут відбувся страхітливий, жорстокий злочин. Він став джерелом енергії, яка переймає цього мстивого духа. Я уявила, як його мовчазні щупальця легко проникають крізь підлогу горища, до бідолашних гостей, що сплять у кімнатах унизу...
— Люсі!
Я отямилась. Кричав Локвуд. Він уже вліз назад на горище й навіть підхопив свою рапіру. Зараз він виписував нею візерунки в повітрі, рубаючи клинком найближчі до себе щупальця. Вони лопались, наче мильні бульки, вибухаючи райдужними бризками плазми. Локвудове пальто перетворилось на обгоріле лахміття, та сам він — навіть із червоною ґулею на лобі — давно опанував себе. Його бліде, осяяне потойбічним світом обличчя всміхалось мені з дальнього кінця горища.
— Люсі! — знову покликав він. — Треба з цим закінчувати!
— Він дуже розгніваний! — відповіла я, ухиляючись від чергового щупальця. — Я вступила в контакт із цим привидом! Щось украй розлютило його!
—Атож!—ущипливо обізвався згори Джордж, підгинаючи коліна, щоб не натрапити на оскаженілі щупальця. — Твій Талант просто чудовий. Люсі! Шкода, що мені його бракує!
— Ну, це не найдивовижніше відкриття, яким ти хотіла потішити нас, — мовив Локвуд. нахилившись над своєю торбиною. —Десь тут у мене була печатка... зараз пошукаю. А ти краще допомогла б вилізти Джорджеві.
— Не треба, — мовив Джордж. — Я не поспішаю.
Він не поспішає! Становище Джорджа здавалось украй скрутним. Він досі висів на одній руці й зібрався, вочевидь, на останніх силах.
Крутячи в повітрі своїм намистом, я проскочила між щупальцями. що сахались від мене на всі боки. Проходячи повз Джор- джеву рапіру, я підняла її, тоді майнула під драбину й штовхнула її вперед. Саме цієї миті Джорджеві пальці не витримали.
Він упав на сходинки драбини, наче лантух із вугіллям. Драбина прогнулась і затріщала. Та нехай уже краще зламається драбина, ніж Джорджева шия. Уявляю, який незграбний вийшов би з нього привид.
За хвилину Джордж скотився драбиною вниз, наче пожежник. Я кинула йому рапіру й запитала:
— Що там. нагорі?
— Мрець. Розлючений мрець. Це, мабуть, усе, що тобі слід
знати, — він поправив окуляри на носі й кинувся з рапірою на щупальця.
Тим часом Локвуд витяг щось із своєї торбини.
— Люсі! Зараз я кину це тобі! Лізь на драбину і спробуй упіймати! — він замахнувся, а тоді відскочив убік, ухиляючись від щупальця, що майнуло в нього просто перед обличчям. Блиснула рапіра, й щупальце зникло. — Готова? Тримай!
Локвуд. звичайно ж. умів кидати речі. Я вже дряпалась угору драбиною. Маленький чотирикутний предмет пролетів над головною балкою і потрапив просто в мою підставлену долоню. Джордж прикривав мене ззаду, рубаючи рапірою щупальця. Я дісталася до горішньої сходинки драбини — до того місця, де вона торкалася балки.