А на самій балці було Джерело — кістяк.
Важко сказати, скільки років він тихо й непомітно пролежав на своєму таємному сідалі. Павутиння заснувало його так щільно, що згладило обриси кісток, поховавши їх під м’яким сірим покривалом. Проте ще й досі було видно рештки старомодного вбрання — твідовий костюм, пара викручених під неприродним кутом бурих черевиків — та забиті порохом і павутинням очні впадини. Якісь темні смуги — чи то волосинки, чи потемнілі павутинки — звисали через край балки. Що колись тут сталося? Або сам цей бідолаха заліз сюди, або був — найвірогідніше — вбитий рукою злочинця? Зараз я не мала часу міркувати про це. В моїх думках вирував гнів мерця. Унизу, при мерехтливому ліхтарному світлі. Локвуд із Джорд- жем далі билися зі щупальцями.
Саме тоді компанія «Світанок» налагодила випуск срібних сіток у пластикових коробках, дуже зручних у використанні. Я відкрила коробку й витягла звідти сітку. Вона легко розгорталась між моїми пальцями — тоненька, м’яка, мов сире тісто чи шкіра, поцяткована зірочками.
Срібло запечатує всі Джерела. Я махнула сіткою й накинула її поверх балки та кісток, огорнутих павутинням, спокійним і звичним порухом, наче покоївка, що застеляє ліжко.
Сітка опустилася. Гїіів мерця в моїх думках ущух. Вир чужих почуттів змінився цілковитим мовчанням. Щупальця заціпеніли і вже за мить пропали з горища, немов гірський туман на світанні. Щойно були тут — і зникли.
Яким великим і порожнім видалось нам горище без Перевертня! Ми завмерли на своїх місцях: я — притулившись до драбини, Локвуд і Джордж — під кроквами, тримаючи рапіри, що курились легеньким димом.
Курились не тільки рапіри, а й один бік довгого пальта в Локвуда. До його носа прилипли лусочки сріблястого попелу. Моя куртка теж обгоріла — там, де її торкнулася плазма. Моє волосся перетворилось на ціле гніздо з павутиння. Джордж теж не уник збитків — роздер ззаду свої штани чи то об цвях, чи об щось інше.
Ми були вкрай утомлені. Ми не спали цілу ніч. Від нас смерділо ектоплазмою, сіллю й страхом. Ми перезирнулись і посміхнулися.
А потім зареготали.
З підлоги, зі своєї зеленої скляної в’язниці, невдоволено озвався привид:
— Чого ви радієте? Завалили справу й регочуть! А от мені соромно, що я взагалі пов’язаний з агенцією «Локвуд і К>*. Ви — троє безнадійних бовдурів!
Та він. звичайно ж, казав неправду. Ми не були безнадійні. Ми були чудові. Ми були найкращі!
І не розуміли цього аж доти, доки стало запізно.
— І це все. — невдоволено промовив Локвуд. поклав газету й поринув глибше в крісло. — Це все. чим «Тайме» віддячує за наші клопоти. Тут більше розповіді про сутичку на кухні, аніж про бій з Перевертнем. Про нього взагалі нічогісінько не сказано. А це ж найголовніше, чи не так?
— І щодо «пощастило залишитись цілими» я теж заперечив би, — підхопив Джордж. — Ота стара відьма дала мені добрячого стусана. Бачите, яка в мене ґуля?
Я поглянула на Джорджа:
— Я думала, що в тебе ніс завжди бульбою.
— Ні. отут, на лобі! Бачиш, яка червона?
— Жах та й годі. — буркнув Локвуд. — Найбільше мене дратує те. що статтю надруковано на сьомій сторінці. Тут на неї ніхто не зверне уваги. А на першій сторінці — знову репортаж про навалу привидів у Челсі. І на його тлі губиться вся наша справа!
Минуло вже два дні після пригоди в «Лавандовій хижі». Ми зранку сиділи в бібліотеці нашого будинку на Портленд- Роу, намагаючись відпочити. За вікном шаленіла осіння злива. й ціла вулиця, здавалось, обернулася на рідину — вітер хилив дерева, дощ тарабанив у шибку, розмиваючи обриси будинків. Та в нас удома було тепло — батареї працювали на всю потужність.
Джордж умостився на канапі, біля здоровенної купи непра- сованої білизни, й гортав комікс.
— Це просто сором, що вони нічого не пишуть про головне. — пробурчав він. — Про те, що Перевертень створив свою власну групу привидів. А це — дивовижна річ! Вона показує, яким чином поширюється Проблема! Виходить, що сильніші Гості коять убивства і перетворюють їхні жертви на покірні собі вторинні групи привидів! Мені хотілося б докладніше вивчити цей процес.