— Чим можу стати в пригоді? — холодно поцікавився Локвуд, глибоко засунувши руки в кишені.
— Я не хочу сваритися з вами, — відповів Кіпс,—хоч і міг би. слово честі. Я хочу дати вам пораду... головним чином Люсі, бо ти все одно мене не слухатимеш.
— Мені твої поради теж не потрібні. — відрубала я.
Кіпс вишкірився:
— І все-таки послухайте. Ви ж нічого не знаєте. А тут. у Челсі. коїться щось страшне. Стільки Гостей відразу я ніколи ще не бачив. До того ж найрізноманітніших, зокрема й дуже небезпечних. Ніби хтось змішав їх докупи. Моя команда три ночі поспіль патрулювала один і той самий провулок позаду Кінґс-Роуд. Перші дві ночі не було нічого. А третьої на нас із темряви виліз Костогрім! З’явився поряд із Кейт Ґодвін і Недом Шоу. Тільки уявіть — Костогрім! Невідомо звідки! Барнс не розуміє, що діється. І ніхто не розуміє!
Локвуд стенув плечима:
— Я пропонував вам допомогу. Ви відмовились.
Кіпс почухав пальцями стрижену маківку:
— Авжеж, відмовились! Хто ви такі? Ніхто! Що там у вас, скажімо, цієї ночі? Яка-небудь дурниця?
— У нас привид, який лякає звичайних людей, — відповів Локвуд. — Хіба це дурниця? Я так не думаю.
Кіпс кивнув:
—Так, звичайно. Тільки якщо ти хочеш братися до серйозних справ, тобі треба працювати в справжній агенції. Кожен з вас міг би легко влаштуватись у «Фіттес». Я сам готовий узяти Люсі до своєї команди хоч завтра. Я вже запрошував її раніше.
Я поглянула йому просто в очі:
— Так. І ти вже чув мою відповідь.
— Як собі хочеш. — обурено відказав Кіпс. — Але я ще раз тобі раджу: вгамуй свою гордість і приходь до нашої команди. Інакше ти просто марнуватимеш час. — він ще раз кивнув мені й подався назад.
— От уже нахаба, — буркнув Локвуд. — Балакає, як завжди, всяку нісенітницю.
Чи нісенітниця то була, чи ні. однак після цього Локвуд замовк і далі їхав без жодного слова, тож мені самій довелося нагадувати шоферові потрібну нам адресу — Вайтчепел, Нельсон-стріт, будинок № 6, де на нас чекала Гостя під вуаллю.
Будинок із терасою стояв на вузенькій вуличці. Наша клієнтка. пані Пітере, уже виглядала нас: двері відчинились іще до того, як я встигла постукати. То була молода, помітно знервована жінка з рано посивілим від клопотів волоссям. Голову й плечі вона закутала теплою шаллю, а в руці, затягнутій у рукавичку, тримала великий дерев’яний хрест із розп’яттям.
— Вона там? — прошепотіла пані Пітере. — Там, нагорі?
— Звідки ми знаємо? — відповіла я. — Ми ще навіть не увійшли.
— Її видно з вулиці! — шепотіла далі господиня. — Діти кажуть, що її видно з вулиці!
Ні Локвудові, ні мені не спало на думку оглянути будинок зовні. Ми відійшли на порожню бруківку й запрокинули голови, щоб придивитися до двох вікон на другому поверсі. Одне з цих вікон. просто над дверима, було освітлене: керамічна плитка, помітна крізь шибку, свідчила про те, що це ванна кімната. Друге вікно, темне, навіть не віддзеркалювало — як інші
вікна — світла вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку. Це вікно скидалось на порожню чорну діру. А якщо пильно придивитись, у ньому можна було помітити жіночу постать. Знадвору здавалося, що жінка стоїть біля вікна, обернувшись до нього спиною. Можна було навіть розгледіти її чорну сукню та пасма довгого чорнявого волосся.
Ми з Локвудом повернулися до дверей. Я кахикнула й сказала:
— Так, вона там.
— Хвилюватись вам не слід, — запевнив Локвуд пані Пітере, коли ми проходили повз неї до передпокою, і зблиснув своєю впевненою, увімкненою на п’ятдесят відсотків потужності усмішкою. — Зараз ми підемо нагору й подивимось.
Наша клієнтка схлипнула:
— Тепер ви розумієте, чому я не можу спокійно заснути, пане Локвуде? Тепер ви це розумієте, авжеж?
Її перелякані очі скидались на два повні місяці. Вона подалася за нами, виставивши перед своїм обличчям хрест, як маску, й ледве не вдарила ним Локвуда по носі, коли той несподівано обернувся.
— Пані Пітере! — сказав він, обережно відводячи хрест униз. — Зробіть, будь ласка, для нас одну-єдину річ. Украй важливу.
— Яку?
— Підіть до кухні й поставте на вогонь чайник. Ви зможете це зробити?
— Звичайно. Так, так, поставлю.
— Чудово. І заваріть нам по чашці чаю. Ні, не приносьте їх нагору. Ми самі зайдемо на кухню, коли закінчимо. Сподіваюсь, чай тоді ще не прохолоне.