Ще одна усмішка, легенький потиск руки — і ось ми вдвох із Локвудом вирушили вгору вузькими сходами, човгаючи торбинами об стіну.
Коридора на другому поверсі не було, просто від розширеної горішньої сходинки вели троє дверей: одна — до ванної, друга — до спальні в задній частині будинку й третя — до спальні, що виходила на вулицю. В ці треті двері було забито не менш ніж півсотні важких залізних цвяхів, з яких звисали ланцюжки та жмутки лаванди. Самих дверей за всіма цими оберегами майже не було помітно.
— Цікаво, — пробурмотіла я.
— Еге ж, ризикувати наша господиня не любить. — погодився Локвуд. — Ти диви, вона ще й псалми співає! Цього, щоправда, слід було чекати.
Знизу ми почули, як відчинилися двері на кухню, задріботіли кроки, а потім до нас долинув кволий жіночий голос, що проспівав уривок псалма.
— Навряд чи це допоможе тут. — зауважила я. перевіряючи свій робочий пояс і дістаючи рапіру. — Або оцей хрест. Він нічим не зарадить, якщо його зроблено не з заліза або срібла.
Локвуд дістав з торбини тонкий залізний ланцюг і обкрутив його круг зап’ястка. Зараз він стояв так близько, що майже торкався мене.
— Такі речі принаймні заспокоюють. — сказав він. — Як і більша частина колекції моїх батьків. Пам’ятаєш бубон з кісток та павиних пер у нашій бібліотеці? Оберіг проти духів з острова Балі. В ньому немає жодної унції заліза чи срібла... Гаразд. Ми готові?
Я всміхнулась до нього. За дверима на нас чекає жах. і я зустрінуся з цим жахом через кілька секунд. Та моє серце аж співало з радощів — через те, що ми з Локвудом стоїмо в цьому будинку разом. 1 це, правду кажучи, все, чого мені треба в цьому світі...
— Готові. — підтвердила я. — І мені вже кортить випити свіжого гарячого чаю.
Я заплющила очі, готуючи їх до переходу від світла до темряви, й порахувала до шести. А потім відчинила двері й ступила до кімнати. За бар’єром із цвяхів було так холодно, ніби хтось на цілу ніч залишив відчиненими дверцята холодильника. Коли ж Локвуд зачинив за нами двері кімнати, нас поглинула темрява — така, що мені здалось, ніби я пірнула в чорнило. Не було навіть відблисків вуличного ліхтаря на стелі.
При цьому, одначе, на вікні не було жодної завіски. Перед нами чорніли голі шибки.
І щось між цими шибками не пропускало до кімнати ані промінчика світла.
Крім того, що в спальні було холодно й темно, тут іще хтось плакав. Плач був моторошний, тужний і водночас скрадливий. Він якось химерно відлунював—так, ніби ми стояли серед широченного порожнього простору.
— Локвуде. — прошепотіла я. — Ти тут?
Він легенько, по-дружньому штовхнув мене в бік:
— Тут, поряд із тобою. Хай йому біс, як холодно! Треба було надягти рукавички.
— Я чую плач.
— Вона у вікні. Між шибками. Ти бачиш її?
— Ні.
— Не бачиш її кощавих пальців?
— Ні! І, будь ласка, не треба мені їх описувати...
— Добре, що мені бракує уваги, інакше я не спав би цілу ніч. На ній сіра сукня з мереживом, а на обличчі — ніби подерта вуаль. В одній руці вона тримає лист, він забруднений чимось темним — не знаю, чи слізьми, чи кров’ю... Вона тулить цей лист до грудей своїми довгими кощавими пальцями... Зараз я порозкладаю ланцюги. Найкраще, що ми можемо зробити, — це розбити шибку. Розбити, зібрати всі друзки й відправити їх на спалення... — Локвуд говорив напрочуд спокійно, і я чула, як він брязкотить ланцюгами.
— Локвуде, зачекай.
Я стояла, відчуваючи, як повітря обпікає мені лице холодом. і спрямувала свій Слух на глибші, потаємні речі. Плач став тихішим, а потім до мене долинув ледь чутний шепіт:
— Сховала...
— Що? — запитала я. — Що ти сховала?
—Люсі, — мовив Локвуд. —Ти не бачиш того, що бачу я. Ти не повинна розмовляти з цією тварюкою. Це погано скінчиться.
Він узяв мене під лікоть і потяг за собою. Я ступила в коло з ланцюгів — голос ущух, повернувся на мить і знов ущух.
— Забери ланцюги. — буркнула я. — Мені нічого не чути.
— Сховала, схова-ала...
— Люсі!..
— Цить!
— Я сховала його...
— Де ти сховала його? — запитала я. — Де?
— Там...
Коли я обернулась, мій Зір став яснішим. Краєм ока я побачила обриси вікна, а між шибками — чорнішу за ніч постать із довгим волоссям, згорбленими плечима й химерно піднятими над головою руками — чи то в шаленому танці, чи в якомусь чаклунському обряді. Неприродно довгі пальці ніби тягли- ся до мене через усю кімнату. Я зойкнула. Відчула, як Локвуд. що стояв поруч, кинувся вперед і змахнув своїм клинком. Довгі пальці зламались, випустивши промені потойбічного світла, які порозлітались на всі боки, ніби переломлені в призмі. В моїх вухах вибухнув дикий вереск. Потім брязнуло скло. І запала тиша.