Вереск ущух. Спальню заповнило блідо-рожеве світло ліхтарів з Нельсон-Роуд. Я нарешті змогла розгледіти речі, що стояли в кімнаті. Якою ж маленькою вона тепер виявилась! Звичайнісінька собі кімнатка з дитячим двоярусним ліжком, кількома стільчиками й темною шафою, що стояла недалеко від мене. З-під дверей до спальні заструменіло тепле повітря, що так приємно торкалось моїх змерзлих гомілок. Локвуд стояв переді мною з рапірою в руці. Крізь розбите вікно надвір звисав залізний ланцюг. У будинку навпроти світились вікна. З віконної рами, наче зуби, стриміли скляні друзки.
Локвуд, відсапуючись, обернувся до мене. Пасмо розкуйовдженого волосся ховало від мене одне його око.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла я й поглянула на шафу. — А що зі мною мало статись?
— Вона ж напала на тебе, Люсі. Шкода, що ти не бачила її обличчя, коли з нього злетіла вуаль!
— Ні, ні, — запевнила я, — все гаразд. Вона просто показала мені схованку...
— Яку схованку?
— Не знаю. Мені треба зосередитись. Помовч, будь ласка.
Локвуд побокував. а я рушила до шафи. Шафа була велика й стара, зроблена з майже почорнілого дерева. Дверцята прикрашала старовинна різьба. Я потягла за них — вони з рипінням відчинились. Усередині висів дитячий одяг, геть побитий міллю. Я подивилась на нього, пирхнула, а потім рішуче відсунула вішаки вбік. Підлогу шафи було вирізано з суцільного шмату деревини. Якщо дивитися збоку, вона піднімалась над нижнім краєм шафи десь на фут. Я дістала свій кишеньковий ножик.
Локвуд нахилився над моїм плечем:
— Люсі...
— Вона показала мені свою схованку, — знову пробурмотіла я. — І мені здається... Ось!
Я застромила лезо ножика в щілину між підлогою й задньою стінкою шафи. Потім натиснула, й панель пішла вгору. Щоправда, з вішаків попадала половина одягу, та головне було зроблено. Я заховала ножик і дістала замість нього ліхтарик.
— Ось, — повторила я, — бачиш?
У порожнині, що відкрилася, лежав аркуш паперу — запорошений, згорнутий у кілька разів, запечатаний сургучем. На папері видніли темні плями — чи то сльози, чи то кров.
— Вона показала мені це місце. — ще раз пояснила я. — Тобі не варто було хвилюватися.
Локвуд кивнув, та його обличчя й далі супилось. Він уважно поглянув на мене й мовив:
— Можливо... — і несподівано широко всміхнувся. — Найкраще те, що чай. напевно, ще не прохолов. Якби вона ще здогадалась подати до чаю печиво!
Я повнилася щастям. Чуття не зрадило мене! Вистачило лише кількох секунд, щоб увійти в контакт із привидом і зрозуміти його наміри. Так, Локвуд здатен бачити прояви, однак я можу зазирнути ще глибше. Я можу знаходити сховані речі — інакше кажучи. Джерела. Поки я вилізала з шафи, Локвуд тримав дверцята. Я всміхнулась до нього й стиснула його руку. Коли ми вийшли на сходи, до нас долинув кволий голос пані Пітере — вона досі співала в кухні псалми.
З'ясувалося, що папір, який я знайшла, був зізнанням при- вида — тобто зізнанням такої собі Арабелли Кровлі, написаним 1837 року, за доби, на яку вказував крій жіночої сукні. У листі пані Арабелла писала, що задушила свого сонного чоловіка, проте зуміла уникнути покарання. Почуття провини змусило її дух воскреснути, однак тепер, коли документ нарешті знайдено й викрито злочин, вона вже навряд чи повернеться.
Мені принаймні це уявлялося саме так. Дізнатися інші подробиці мені не дозволив Локвуд: того самого ранку він відіслав розбиту шибку до крематорію в Клеркенвелі й переконав пані Петерс, що шафу заради спокою теж варто було б спалити. На моє невдоволення, він знову заборонив мені спілкуватися з Гостями, якщо їх не заблоковано як слід. Я, звичайно, розуміла, чому він так тривожиться — його гнітив спогад про долю власної сестри, та, як на мене, він надто вже перебільшував. Я дедалі більше переконувалась, що мій Талант допоможе мені обминути халепу.