Чи знають вони, чому він повернувся? Ні. Чи можуть вони припустити, що йому треба? Ні. А який він був за життя? Отут мої клієнти замовкли й засовались, і мені ця мовчанка видалася дуже промовистою. Врешті-решт батько сказав, що небіжчик був «непростою людиною» — не дуже щедрою, коли йшлося про гроші. Мати ж відверто додала, що він був неабиякий скнара. Він міг би всю свою родину продати дияволу, якби той запропонував хорошу ціну. Хоч як сумно це говорити, та мені було зрозуміло: вони щиро радіють із того, що дід усь помер.
Щоправда, не зовсім помер. Чи краще так: помер, а тоді повернувся.
Вони заварили мені чаю, і я випила його, стоячи під єдиним яскравим світильником на кухні. А за мною тим часом стежили три пари дитячих очей — величезних і зелених, наче в котів. Нарешті я поставила порожню чашку до мийки, і всі п’ятеро жильців разом зітхнули. Мені показали, де вітальня, я увійшла туди, ступила на вичовганий килим і зачинила за собою двері.
То була невелика прямокутна кімната з електричним каміном посередині однієї із стін. Камін був обгороджений металевими братцями, щоб туди не лазили діти. Світло вмикати я не стала. Широке вікно вітальні виходило на внутрішній двір, порослий травою: звідти сягало світло з вікон сусідніх блоків і від старого неонового вуличного ліхтаря — такі ліхтарі подекуди збереглися з тих часів, коли звичайні люди ще не боялись виходити з дому увечері. Його проміння давало мені змогу оглянути вітальню.
Меблі, що стояли в кімнаті, були в моді років із двадцять тому — тверді крісла з високими бильцями, широкими пору- чатами й точеними круглими ніжками, оббита штучною шкірою низька канапа, приставні столики, простенький засклений сервант у кутку, килимок із високим ворсом перед каміном. Усі речі геть не пасували одна до одної. В іншому кутку я побачила стоси коробок із дитячими іграми й зрозуміла, що господарі намагались якось прибрати кімнату до мого візиту.
У вітальні було холодно, проте холод був не потойбічний. Принаймні поки що. Я перевірила термометр на поясі — дванадцять градусів. Я прислухалась, проте вловила лише легеньке тріскотіння, схоже на далекий електричний розряд. Я перенесла свій рюкзак на канапу біля вікна й тихенько присіла біля неї на підлозі.
Коли я витягла склянку, вона світилася блідо-зеленим сяйвом. Обличчя привида поволі оберталось, виблискуючи в плазмі очима.
Убога халупа. — прошепотів голос. — Сюди багато привидів не влізе...
Я торкнула пальцями кришку, ладна будь-якої миті обірвати нашу розмову.
Якщо тобі нема чого більше сказати...
Ні, я не нарікаю. Проте навіть у пеклі затишніиіе, ніж тут. Повір мені..
Вони кажуть, що тут померла людина.
Правду кажуть. Тут дійсно померла людина Навіть повітря просякло смертю...
— Гаразд. Якщо відчуєш щось іще, скажи мені.
Я поставила склянку на приставний столик і обернулась до високого крісла, що стояло навпроти мене.
Я вже здогадалась, чиє то було крісло. Воно займало найкраще місце в кімнаті — найближче до телевізора, що стояв у кутку, найближче до каміна. Інші крісла були не так зручно розміщені. До того ж у затінку біля цього крісла я помітила притулений до стіни ціпок, а найближчий столик був укритий кружальцями — сюди часто ставили чашку з чимось гарячим. Крісло було оббите матерією з бридким квітчастим візерунком. Подекуди вона геть протерлась і по краях була залатана шкірою. Десь посередині бильця матерія так само була вичовгана, а на сидінні видніла западина, й через те здавалось. ніби в кріслі досі хтось сидить.
Я знала, що повинна робити. Правила кажуть це чітко: я мала дістати ланцюги — або, якщо це неможливо, стружки — і зробити круг крісла залізне коло. Потім викласти додатковий бар’єр із жмутків лаванди, а далі сісти на безпечній відстані від місця можливого прояву. Саме так, безперечно, вчинив би Джордж. І навіть Локвуд. набагато більше схильний до ризику, вже давно порозкладав би ланцюги.
Проте я нічого цього не зробила. Я лише витягла рапіру й відкрила рюкзак, щоб у разі потреби мати напохваті знаряддя. А потім у помаранчево-рожевих сутінках сіла на канапу, підібгала ноги й заходилась чекати.