Наші стосунки переважно зводилися до невеличких чемних суперечок, у яких акуратність Голлі стикалась із моїми вільнішими житейськими звичками. Ось вам яскравий приклад нашої розмови:
Г. Манро (солоденьким голосом, кліпаючи віями): Привіт. Люсі. Пробач, що турбую тебе. Я ж знаю, як багато ти працюєш.
Я (відриваючись від останнього випуску «Справжніх мисливців за привидами»; минулої ночі я лягла спати о четвертій годині): Привіт, Голлі.
Г. Манро: Я лише на хвилинку. Хотіла запитати: чи можна зняти твій одяг, який зараз висить на мотузці в коморі? Я там саме прибираю.
Я (з усмішкою): Ні. ні. все гаразд. Я сама коли-небудь зніму його.
Г. Манро (сяючи): Гкразд. Тільки я замовила нові полиці для комори. їх привезуть сьогодні, а я не хотіла б, щоб вантажники перекинули твій одяг. Якщо хочеш, я сама зніму його. Мені це аж ніяк не важко.
Я: Не турбуйся. (Я вже велика дівчинка й сама можу прибрати свої трусики) Я все зроблю сама. Трохи згодом.
Г. Манро: Чудово. Полиці привезуть через двадцять хвилин. Просто, щоб ти знала.
Я (нервово сміючись): Гаразд... Зараз іду.
Г. Манро: Дуже дякую.
Я: Нема за що. Це я тобі дякую.
Під час таких суперечок Локвуд із Джорджем зазвичай перебували десь поблизу, лагідно всміхаючись, наче ті два татусі, що курять собі люльки, спостерігаючи за грою своїх малят у садку. Мені навіть здавалося, що я бачу, як вони мовчки вітають один одного з тим, як спритно їхня нова помічниця викручується з будь-якої сварки.
І вона справді викручувалась. Це потребувало тільки часу.
Єдиним, хто не поділяв цього захоплення, був череп у склянці. Голлі знала про нього, бо часто витирала круг його склянки порох, проте їй ніхто не казав, що це привид Третього Типу, який може розмовляти зі мною. Череп її зненавидів. Коли Голлі вранці заходила до контори, він за своїм посрібленим склом щоразу вибалушував очі й надував щоки. Кілька разів я помічала, як привид за спиною Голлі корчить моторошні гримаси, а коли вона обертається, по-змовницьки підморгує мені.
— Що з тобою? — не витримала я одного ранку, коли переді мною на робочому столі стояла миска з вівсянкою. —Ти повинен сидіти й мовчати! Ти що, забув правила? Якнайменше проявів, ніяких лютих гримас і ніяких розмов!
Привид ображено поглянув на мене:
— А я й не розмовляв! Хіба це, по-твоєму. розмова? Чи оце? — він показав мені цілу галерею гримас — одна бридкіша за іншу.
Я прикрила очі рукою, в якій саме тримала ложку:
—Ти вгамуєшся нарешті чи ні? Від твоєї пики в мене молоко у вівсянці скисне! Годі вже вдавати дурника, бо інакше замкну тебе в коморі! — яз новою силою взялася за вівсянку. — Зрозумій, черепе: Голлі Манро тепер у нашій команді, й ти повинен шанувати її!
— Так само, як ти?— вишкірилась оката мармиза. Сьогодні в її роті красувались два ряди зубів, що чергувались із дірками, тож щелепи привида скидались на застібку-змійку.
— У мене з Голлі немає проблем, — відповіла я з повним ротом.
— Та невже, ваша брехлива величносте! Колись я й сам полюбляв «бре-бре», але щоб отак!.. Ти ж ненавидиш її!
Я відчула, як червоніють мої щоки. Опанувавши себе, я відказала:
— Ну, може, часом вона трохи дратує мене. Вона надто вже любить командувати...
— «Командувати» тут ні до чого! Я ж бачив, як ти дивишся їй услід. Так, що тобі просто-таки кортить пришпилити її до стіни оцією рапірою!
— Аж ніяк! Годі вже верзти дурниці! — я суворо повернулася до свого сніданку, та вівсянка чомусь утратила для мене будь-який смак. — До речі, а сам ти чому її не любиш?