На столі стояли чашки з чаєм і таріль з великими шматками морквяного торта. З цим тортом, як на мене, Джордж не вгадав. Правила нашого етикету не дозволяли нам починати їсти раніше за клієнта, а панна Вінтерґарден аж ніяк не скидалася на любительку морквяних тортів. Так. на наш із Джорджем жаль, і виявилось: навіть не поглянувши на торт, вона лише з чемності відсьорбнула ковточок чаю й поставила чашку на стіл.
У каміні витанцьовувало полум'я, кидаючи червоні блискітки на лице нашої гості.
— Дуже рада, що ви погодились прийняти мене так скоро, пане Локвуде, — почала вона. — Я вже просто божеволію. Не знаю, що робити.
Локвуд легенько всміхнувся у відповідь:
— Вважайте, мадам, що, обравши нас, ви вже наполовину вирішили свою проблему. Дякую вам за те, що ви звернулися саме до «Локвуда і К°». Нам добре відомо, який широкий був у вас вибір.
—Авжеж. Правду кажучи, я вже зверталася до кількох агенцій, та вони люб’язно пояснювали, що зараз ніяк не можуть приймати нові замовлення, — провадила панна Вінтерґарден. — Я зрозуміла, що нині, на жаль, усі великі агенції зайняті боротьбою з тією страшною навалою привидів у Челсі, й через те мусила пошукати меншу компанію. Так я знайшла вас, судячи з відгуків, ваша агенція надає якісні й до того ж недорогі послуги, — вона поглянула на Локвуда поверх окулярів.
Локвудова усмішка трохи напружилась:
— Е-е... ми намагаємось зробити все можливе, щоб задовольнити наших замовників... Пробачте, дозвольте спитати, в чому, власне, полягає ваша проблема?
— У моєму домі з’явився надприродний феномен.
— Це зрозуміло. Який саме?
— Сліди. Оті кляті криваві сліди, — тихим голосом відповіла леді, й під її підборіддям ворухнулася бганка старечої шкіри.
— Будь ласка, не хвилюйтесь, — обізвався Джордж.
Панна Вінтерґарден заморгала:
— Пробачте... Я мала на увазі, що вони справді криваві Сліди ніг, забруднених у крові.
— Дивовижна річ. — подався вперед у кріслі Локвуд. — Просто у вашому домі?
— Боюся, що так.
— А ви самі бачили їх?
— Звичайно ж. ні! — трохи образилась клієнтка. — Спочатку про них розповіли мені наймолодші з моїх служників — хлопчина, що чистить взуття, та кухарчук. Ніхто з дорослих цих слідів не бачив, та паніка вже встигла поширитись на весь будинок. У нас почалися скандали, пане Локвуде! Скандали з проханнями про звільнення! Мене це все дуже засмутило. Я маю на увазі своїх служників. Я ж плачу їм не за те. щоб вони влаштовували істерику!
Вона озирнулася довкола, ніби пересвідчуючись, чи всі ми з нею згодні. Коли її погляд зупинився на мені, я зрозуміла, що панна Вінтерґарден — особа без найменшого почуття гумору, для якої манірність — єдиний засіб подолати будь- який страху світі. Саме це я встигла побачити в її очах. Мене ж вона, зі свого боку, вважала за генія боротьби з привидами.
Локвуд лагідно всміхнувся—саме такою усмішкою він часто заспокоював хатніх господарок із Вайтчепела:
— Я цілком розумію вас. І вважаю, що вам найкраще було б розповісти про все спочатку.
Він витяг уперед руку, ніби збираючись по-дружньому поплескати клієнтку по коліну, та вчасно передумав.
— Гаразд, — відповіла панна Вінтерґарден. — Я живу на Гкнновер-Сквер, будинок номер 54, в центрі Лондона. Мій батько, сер Родес Вінтерґарден, купив цей будинок шістдесят років тому. Він був банкір, сподіваюсь, ви чули про нього. По смерті батька я — єдина його дитина—успадкувала будинок і мешкаю в ньому аж дотепер. Я прожила там двадцять сім років, і мене досі — жодного разу, пане Локвуде! — не тривожили привиди. До того ж я не маю часу на боротьбу з ними! У мене безліч клопотів—я займаюсь добродійництвом і виконую обов’язки господині на прийняттях, де буває чимало поважних осіб. Голова корпорації «Світанок» — один з моїх найближчих друзів! Я не можу дозволити, щоб поява привида зашкодила репутації мого дому. Ось чому, власне, я приїхала сьогодні до вас.