—Якнайобережніше, — відповів Локвуд, підводячись із крісла без жодного сліду усмішки на обличчі. — Звичайно, ми візьмемось за цю справу, панно Вінтерґарден, проте ставки над то високі, тож я не хочу зайве ризикувати. Сподіваюсь, цього вечора у вашому домі не буде нікого? Чи можете ви зі слугами переночувати десь інде?
— Більша частина слуг уже звільнилась. А решта... Так. сьогодні мій дім буде до ваших послуг.
— Чудово. І ще одне, останнє, запитання... На початку нашої розмови ви згадали про сліди та «явища, що їх супроводжували». Що це за явища?
Панна Вінтерґарден насупилась, над її переніссям набігли зморшки. їй явно не хотілось розповідати про такі подробиці.
— Мені важко це пригадати. Мою увагу привертали тільки сліди.
— Ідеться не про видимі речі, — пояснила я. — Оті діти з нічної варти... може, вони щось чулії? Чи відчували щ ось химерне?
Відчували страх, як я вже розповідала вам. А ще, напевно, холод. Одна з дівчаток нібито казала, наче їй здалося, що хтось пройшов повз неї.
Еге ж. тут не було нічого такого, про що ми й самі не здогадалися б. Це мало чим могло стати нам у пригоді.
— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.
— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.
Ми вирячились на неї.
— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?
— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.
— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?
Леді стиснула губи:
— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...
— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.
— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.
— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.
Я щасливо всміхнулась йому:
— Мені ця справа теж до вподоби.
Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.
Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.
Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.
— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.
Еге ж. сама я блискуче вибралася з неї: то була одна з найулюбленіших моїх справ. Хтозна, може, нинішня справа виявиться ще вдалішою. Настрій у мене був чудовий, майже веселий. Джорджа з нами не було — він працював у бібліотеці й ще не приїхав. Голлі Манро сиділа в нашій конторі на Порт- ленд-Роу й клопоталася з нашими теками та скріпками. Тож зараз ми з Локвудом були сам на сам.
Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.