Ми з Джорджем лише мовчки поглянули на нього й закинули свої рюкзаки на плечі.
— Можете не поспішати, — додав пан Еванс.
Нагорі було темно. Піднімаючись сходами за Локвудом та Джорджем. я озирнулася і крізь відчинені двері побачила господарів. Подружжя Еванс досі стояло серед вітальні, притулившись одне до одного. їхні обличчя в світлі полум’я здавалися рубіново-червоними. Вони дивились нам услід, схиливши голови вбік під однаковим кутом, і їхні окуляри немовби перетворились на чотири вогненні кола.
— Що ти скажеш?—долинув згори Джорджів шепіт.
Локвуд саме зупинився, щоб оглянути важкі пожежні двері на болтах—на півдорозі між поверхами. Двері були відчинені.
— Не знаю, чому саме, але мені здається, що вони винні. Щось у них не без гріха.
Джордж кивнув:
—А ти бачив цю пляшечку з кетчупом? У цій вітальні давно вже ніхто не снідав!
— Вони повинні розуміти, що для них усе скінчено, — підхопила я, коли ми рушили далі. — Якщо тут, нагорі, з їхніми гостями щось відбувалося, ми це відчуємо. Вони ж знають, які в нас Таланти. Цікаво, що вони робитимуть, коли ми все з’ясуємо?
Локвуд не встиг відповісти, бо ззаду почулися тихі кроки. Озирнувшись, ми побачили обличчя пана Еванса. Блідий, з розпатланими пасмами волосся над лисиною, він зачиняв за нами пожежні двері...
У Локвудовій руці зблиснула рапіра, а сам він кинувся вниз. Його чорне пальто майнуло в повітрі...
Та двері вже ляснули, відгородивши нас від світла. Локву- дова рапіра брязнула об метал.
Стоячи в темряві, ми чули з-за дверей рипіння болтів, а далі — хихотіння господаря.
— Пане Евансе! — промовив Локвуд. — Відчиніть негайно!
У відповідь почувся приглушений, але виразний старечий голос:
— Треба було йти звідси, поки була змога! А тепер шукайте собі нагорі скільки завгодно. Почувайтесь як удома! Опівночі вас знайде привид. А я завітаю вранці, щоб прибрати ваші рештки.
Зі сходів долинуло м’яке «туп, туп, туп» домашніх капців.
— Чудово, — обізвався голос із рюкзака. — Дали себе обдурити якомусь дідуганові Дивовижно! Оце так команда!
Цього разу я навіть не наказала черепові замовкнути. Він мав цілковиту рацію.
А тепер зачекайте. Перш ніж розповідати про те. що сталося далі, я хотіла б зупинитись і пояснити вам. хто я така. Мене звуть Люсі Карлайл. Я заробляю на прожиток тим. що знешкоджую привиди мерців, які повернулись у наш світ. Я можу кинути соляну бомбу на п’ятнадцять ярдів — навіть без розбігу: можу стримувати відразу три Спектри однією-єдиною — до того ж зламаною — рапірою (як я зробила колись на Берклі- Сквер). Я добре пораюсь із ломиками, магнієм та свічками. Можу сама заходити до кімнат із привидами. Здатна не тільки бачити Гостей, а й чути їхні голоси. Заввишки я ледве сягаю п’яти футів шести дюймів, маю волосся кольору горіхової труни і взуваю важкі, непробивні для ектоплазми, робочі чоботи тридцять восьмого розміру.
Усе. Тепер ми, здається, познайомились як слід.
Отже, ми з Локвудом та Джорджем стояли на сходах, на другому поверсі пансіону. Довкола зненацька стало страшенно холодно. А ще я несподівано почала чути.
— Не думаю, що нам пощастить якимось чином зламати ці кляті двері, — зауважив Джордж.
— Жодним чином не пощастить... — відповів Локвуд тим байдужим, відстороненим голосом, який з’являється в нього лише тоді, коли він починає бачити. Зір, Слух і Дотик — основні різновиди психологічного Таланту. Локвуд — най- гострозоріший з нас. У мене — найкращі Слух та Дотик.
А Джордж. як то кажуть, майстер на всі руки, тільки всі три Таланти в нього кволенькі.
Я намацала пальцем вимикач на стіні, проте так і не клацнула ним. Темрява загострює психологічні відчуття, а страх посилює їх докраю.
Ми слухали. Ми дивились.
— Поки що я нічого не бачу, — сказав нарешті Локвуд. — А що в тебе. Люсі?
— Я чую голоси. Хтось шепоче...
ГОлоси скидались на гамір натовпу — ніби хтось наполегливо. перебиваючи інших, намагався щось мені сказати, проте так тихо, що я не могла розібрати ні слова.
— А що скаже твій приятель у склянці?
— Він мені не приятель, — я тицьнула кулаком у рюкзак. — Гей. черепе!