Склянку з цим привидом Джордж колись поцупив у наших конкурентів. Після того вона довго стояла в нас на полиці, й лише тоді, коли я випадково повернула один із важелів на кришці, виявилось, що ув’язнений там привид здатен зі мною спілкуватися. Спочатку череп поводився вкрай вороже, та згодом — можливо, з нудьги, аби мати поряд хоч яке-небудь товариство, — почав пропонувати нам допомогу в справах. що стосувалися надприродних явищ. Часом його поради справді бували корисні, однак на цілковиту нашу довіру він не заслуговував. Він завжди залишався лютим і байдужим. Диво та й годі, скільки злоби ховалось у цій голові без тіла, що плавала в склянці! Бридка вдача привида завдавала мені більшого клопоту, ніж моїм друзям, бо я була єдина, хто міг розібрати єхидний голос, що часом лунав зі склянки.
Я постукала пальцем по склу. Зелене обличчя здивовано скривилось.
— Зосередься на цьому потужному привиді. Спробуй відшукати його Джерело. Знайти, де воно сховане.
Сказавши це. я випросталась. Джордж уже закінчував викладати круг нас залізне коло. За хвилину в коридорі з'явився Локвуд і ступив усередину кола.
Спокійний і стриманий, як завжди, він сказав:
— Це справді жах.
— Що саме?
— Обстанова в спальні. Ліловий, зелений... і ще жовтий. Я сказав би — блювотно-жовтий. Кольори, які анітрохи не пасують один до одного.
— То привида там. виходить, немає?
— Є. Я зупинив його за допомогою солі й заліза, тож тепер він нікуди звідти не подінеться. Якщо хочете, можете піти й поглянути. А я тим часом поповню свої запаси.
Ми з Джорджем узяли ліхтарики, проте вмикати їх не стали. В цьому не було потреби. Спальня виявилась маленька, тісна, з одним-єдиним ліжком, вузькою шафою та невеличким віконцем — чорним, залитим зовні дощем. Усе це осявала сфера потойбічного світла, що ширяла над ліжком і зливалася краями з подушкою та простирадлами. Посередині сфери застиг привид чоловіка в смугастій піжамі. Чоловік лежав на спині, трохи піднявши руки вгору. Він мав підстрижені вусики й скуйовджене волосся. Очі його були заплющені, а щетиниста нижня щелепа відвисла, оголивши беззубий рот.
Сфера випромінювала холод. Ліжко оточували два кола — з солі й залізних стружок; Локвуд, напевно, спорожнив усі каністри на своєму поясі. Аура привида повільно здригалась, раз по раз торкаючись часточок солі й сиплючи довкола зеленими іскрами.
— Не знаю, скільки з них тут брали за кімнату. — зауважив Джордж, — але будь-що це забагато.
Ми повернулись у коридор.
Локвуд уже наповнив свої каністри й тепер саме чіпляв їх до пояса.
— Ну. бачили його? — запитав він.
— Так. — відповіла я. — Це один з отих пропалих гостей?
— Безперечно. Цікаво лише, що вбило його.
— Череп каже, що тут є якийсь потужний привид. Дуже небезпечний.
— Це ми перевіримо опівночі. Тільки не будемо сидіти й чекати. Краще погляньмо, що тут є іще.
Ми зазирнули до другої спальні, а потім до ванної. Всюди було чисто. Та вже в третій спальні я відразу помітила аж двох привидів. Один чоловік лежав на ліжку — так само як Гість із першої кімнати, тільки не на спині, а на боці, підклавши одну руку собі під голову. Він був старший і гладший, із коротко підстриженим світлим волоссям, у темно-синій піжамі. Очі його були розплющені й зирили в нікуди. Поряд — так близько, що їхні аури майже зливалися, — стояв інший чоловік, у піжамних штанях і білій футболці. Здавалось, ніби він щойно підхопився з ліжка — одяг зібганий, щоки неголені, довге чорне волосся скуйовджене. Крізь його примарні ноги можна було розгледіти килим. Запрокинувши голову, він із жахом зирив на стелю.
—Тут є два Смертні Вогні, — мовив Локвуд. — Один помітно яскравіший за другий. Різні дати й різні випадки. Хтось убив обох цих чоловіків, коли вони спали.
—Добре, хоч не голі,—підхопив Джордж.—Особливо отой, волохатий. Треба зупинити їх. Вони й так не дуже активні, та хто їх розбере... У тебе є залізо, Люсі?
Я не відповіла йому. Мене огорнуло примарним холодом, і я відчула відлуння самоти, страху та смутку — переживань двох чоловіків, що мешкали в цій кімнаті. Я почула звук їхнього дихання, що линув з минулого, — рівного дихання людей, які міцно сплять. Потім до нього додалося м’яке, вологе *ляп!* — ніби на підлогу впав величезний вугор.