Він був єдиним дитям герцоґа від другого шлюбу з Ізабеллою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханні. Та поява на світ Божий третього сина не принесла радості в герцоґів дім — а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звістка про її вагітність дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквітанських від самого початку був сповнений лихих передчуттів. І його передчуття, як виявилося згодом, цілком справдилися.
Ізабелла все ж виносила дитя і в належний час народила сина — та це було все, на що її вистачило. Відразу після пологів вона померла і лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспіхом охрестили, бо вважали, що він не затримається на цім світі, і без дозволу герцоґа назвали на батькову честь — Філіпом. Всупереч усім побоюванням і долі наперекір, малюк вижив і зростав, хоч і тендітним зовні, але навдивовижу міцним і здоровим хлопчаком.
Сталося так, що з перших же днів життя у Філіпа з’явився могутній та грізний ворог в особі його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жінку, так сумував за нею, що люто зненавидів Філіпа, вважаючи його винуватцем смерті Ізабелли, мало не її вбивцею. Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього. Отак, у день свого народження Філіп втратив не лише матір, а й батька.
На щастя, Філіп не ріс круглим сиротою, що не знав материнської ласки й затишку родинного вогнища. Знехтуваного батьком малюка взяла до себе, фактично усиновивши, рідна сестра герцоґа Амелія, ґрафиня д’Альбре, в якої кількома днями раніше народилася гарненька донечка с білявим волоссям і великими синіми очима. Дівчинку, двоюрідну сестричку Філіпа, як і матір, звали Амелія, але згодом, щоб уникнути плутанини, всі стали звати її Амеліною[8].
В дитинстві Філіп та Амеліна були разюче схожі одно на одного, мов справжні близнюки, і, може, саме тому Амелія Аквітанська не робила між ними ніякої різниці і ставилася до свого небожа з такою ж ніжністю й теплотою, як і до рідної доньки. На відміну від більшості знатних дам того часу, ґрафиня годувала своїх дітей власними грудьми, і разом з її молоком Філіп увібрав глибоку прив’язаність до неї. Він називав її мамою, любив її як матір і довго не міг збагнути, чому всі називають його матір’ю іншу жінку, яку, до того ж, він ніколи не бачив. Трохи подорослішавши, Філіп в усьому розібрався, проте для нього це нічого не змінило. Амелія все одно лишалася його мамою, крихітку Амеліну він вважав рідною сестрою, а син Амелії, Ґастон, хлопець вельми цинічний, але чуйний і загалом добрий, завжди був йому за старшого брата.
А от батько й обидва єдинокровні брати, Ґійом та Робер, були для нього чужими. Хоча з плином часу ненависть герцоґа до найменшого сина вгамувалася, біль за втратою коханої дружини не минала, і він, як і перше, ставився до нього вкрай вороже. А що ж до братів, то вони ненавиділи Філіпа за сам факт його існування, за те, що він був народжений іншою жінкою і названий на батькову честь, за те, що він був улюбленцем усього двору, і, врешті, за те, що герцоґ просто ненавидів його, тоді як їх обох зневажав…
Якщо Філіп був небажаним дитям траґічного кохання, то Ґійом і Робер народилися внаслідок банального шлюбу з розрахунку. Їхня мати, Катаріна де Марсан, остання представниця і єдина спадкоємиця згаслого роду ґрафів Марсанських, померла в 1427 році ще за життя свого свекра, герцоґа Робера Аквітанського. Ця гарна і надзвичайно дурна жінка, що несла на собі печать звиродніння всієї своєї сім’ї, лишила чоловікові двох синів, якими він, навіть при всьому бажанні, не міг пишатися.
Обидва сини Катаріни де Марсан успадкували від матері не лише її красу, а також і її дрімучу дурість, злобну вдачу й патолоґічну жорстокість її предків. Особливо відзначався в останньому Ґійом. Змалку він полюбляв привселюдні покарання та страти, намагався не пропустити жодного допиту з тортурами — видовище людських страждань приносило йому неабияку втіху. Коли Ґійомові виповнилося шість років, він влаштував у занедбаному фліґелі бордоського замку, де тоді мешкала родина Аквітанських, камеру тортур і встиг замордувати там дюжину кішок та собак, перш ніж його викрили. Ця історія вжахнула навіть старого герцоґа Робера — людини, хоч і не жорстокої, але дуже далекої від сентиментів.
[8]