Філіп встав навшпиньки і подивився в тому ж напрямку. Він не впізнав вершників зі спини, проте кольори їх вбрання були йому добре знайомі.
„Тільки не це! — подумав Філіп, холонучи від жаху. — Господи, тільки не це!…“
Кілька секунд він простояв нерухомо, не в змозі зробити й кроку, а коли заціпеніння минуло, щодуху кинувся до воріт, розштовхуючи на своєму шляху слуг, які не встигли поступитись йому дорогою.
Зчинений ним ґвалт привернув увагу вершників, що супроводжували підводу. Вони озирнулись і притримали коней; зупинилась також і підвода. Філіп підбіг до неї й побачив, що тіло дівчини цілком накрите двома широкими плащами, з-під яких вибивалося назовні лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить він завмер, благаючи всіх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потім відкинув убік край плаща.
Він знав цю дівчину. Звісно, знав…
Вродливе смагляве личко, юне, зовсім дитяче, завжди таке веселе й життєрадісне, зараз було блідим і нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги і суму за втраченим життям. А на лівій скроні виднілася закипіла кров…
— Ні! Ні! — надривно закричав Філіп. — Боже, ні!…
Скоряючись наглому пориванню, він стрімголов кинувся геть від підводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Більшість присутніх на подвір’ї вирішили, що в нього потьмарився розум під впливом побаченого, але це було не так. Філіп чітко усвідомлював свої дії. Тепер він знав, щó робити, і був сповнений рішучості здійснити свій задум.
Філіп гарячково шукав Ґійома по всьому палацу, аж поки не натрапив на нього в одному з коридорів. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрімко біг до нього, Ґійом спробував утекти сходами. Проте Філіп наздогнав його раніше і без жодного слова, в цілковитій мовчанці, накинувся на брата.
Ґійом був на десять років старший за Філіпа, на голову вищий і в півтора рази важчий, але Філіп мав перевагу в швидкості та спритності. Блискавичним рухом він завдав йому удару в щелепу, відтак ткнув його коліном у пах. Не встиг Ґійом зігнутися, як отримав ще два надзвичайно болючі удари — ребром долоні по шиї, трохи вище ключиці, та по нирках. Наступної миті Філіп майстерним прийомом збив його з ніг і, вирішивши, що цього досить, вихопив з піхв кинджал, збираючись зарізати свого старшого і найненависнішого брата, наче свиню.
Вартові, що збіглися на шум бійки, не втручалися. Вони не почували ані найменшої симпатії до Ґійома, і тому, не змовляючись, вирішили нічого не робити, поки перевага на боці Філіпа. Проте будь-якої миті, щойно щастя усміхнеться Ґійомові, вони ладні були розборонити їх.
Розуміючи це і бачачи, що Філіп цілком серйозно збирається вбити його, Ґійом рвучко схопився на ноги. З несподіваною спритністю він ухилився від кинджала і щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Філіпа в напрямку сходів, сподіваючись, що брат не втримається на ногах і, чого доброго, скрутить собі в’язи.
Філіп і справді спіткнувся, та, на щастя, на рівному місці, не долетівши до крутих сходів. Одначе при цьому він сильно вдарився головою об кам’яну підлогу, очі йому засліпив яскравий спалах, потім у його очах потьмарилося, з носа потекла кров, і він втратив свідомість.
Вартові вчасно спинили Ґійома, що кинувся був добивати непритомного брата…
Філіп повертався до тями повільно та болісно. Іноді його розум частково виринала з мороку, і тоді він чув голоси, в яких виразно бриніло занепокоєння, але значення мовлених слів не доходило до його потьмареної свідомості. Він не знав, хто він такий, не знав, що з ним сталося і де він знаходиться. Величезна кількість питань, що на них не знаходилося відповідей, викликала в нього паніку, і він знову впадав у забуття.
Лише на четвертий день, змарнілий та вщент розбитий, Філіп врешті опритомнів. Ще якийсь час він лежав у цілковитій темряві, аж поки не додумався розплющити очі. Це була ще не думка, а радше усвідомлення того факту, що від здатний мислити, а отже, існує.
У кімнаті панували сутінки, та це не завадило Філіпові впізнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши від гострого болю, що ніби шматував його мозок на клапті, він побачив, що вікна зашторені, а на щільних червоних шторах вимальовуються прямокутники світла. Значить, там, надворі, зараз день.
„Треба розсунути штори“, — була перша його думка, і водночас його вуста промовили перші осмислені слова:
— Дайте світла… темно… Хтось тут є?
Почулися швидкі човгаючі кроки — у кімнаті він таки був не сам.