— Слава Всевишньому, нарешті! — Падре Антоніо, помітивши розумний блиск Філіпових очей, радісно й полегшено зітхнув. — Я так хвилювався за тебе, сину мій, так боявся, що ти ніколи не повернешся.
Поки панотець розсовував штори на найближчому вікні, Філіп напружено думав над його останніми словами, але без будь-яких видимих наслідків. Біль у голові не дозволяла йому зосередитися.
— І відчиніть вікно, — додав він. — Задушливо.
Дон Антоніо виконав і це його прохання. В кімнаті повіяло приємною ранковою прохолодою. Філіп з насолодою вдихнув чисте та свіже повітря, сповнене ароматами пізньої весни.
Панотець повернувся до Філіпа, присів на край широкого ліжка і взяв його за руку.
— Як почуваєшся? — стурбовано запитав він.
— Погано, — відверто зізнався Філіп. — Голова болить, млявість якась… Що сталося, падре?
— Ти сильно вдарився і, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.
— Струс мозку, — повторив Філіп. — Зрозуміло… І довго я був непритомний?
— Три дні.
— Ага… — Філіп намагався згадати, як же він примудрився отримати струс мозку, але марно: його пам’ять щільно огортав густий туман забуття. — Я не пам’ятаю, як це сталося, падре. Мабуть, я дуже багато випив і зовсім не тямив себе. Більше я не буду так напиватися.
Панотець стривожено поглянув на нього:
— Що ти кажеш?! Ти ж був тверезий.
— Я? Тверезий? — Філіп розгублено закліпав очима. — Ви помиляєтеся, падре. Тоді я багато випив, дуже багато… навіть не пригадаю, скільки.
— Це було напередодні. А вдарився ти наступного дня вранці.
— Як це вранці? Хіба я вранці… Ні, не розумію. Я нічого не розумію!
— І ти не пам’ятаєш про це? — спитав панотець, пильно дивлячись йому в очі.
— Про це? Про що? — Ще одна спроба щось пригадати викликала у Філіпа новий напад головного болю. — Я нічого не пам’ятаю про наступний день, падре. Зовсім нічого. Останнє, що я пригадую, це як я пив на вечірці… А що трапилося? Що?
Дон Антоніо похитав головою:
— Краще тобі самому згадати… А якщо не згадаєш, то краще для тебе.
— Он як! — Філіп остаточно розгубився. — Я вас не розумію. Розкажіть мені все.
Падре зітхнув:
— Ні, Філіпе, не зараз. Певна річ, рано чи пізно ти про все дізнаєшся — та краще пізно, ніж рано… І годі про це. — Панотець трохи помовчав, мабуть, зважуючи, як краще перевести розмову на іншу тему, а потім просто сказав: — Учора приїхав ґраф д’Альбре з сестрою.
Філіп кволо всміхнувся:
— Це добре. Я за ними так скучив… Я хочу побачити їх. Обох.
Панотець повільно підвівся.
— Зараз я накажу розшукати їх і повідомити, що ти вже опритомнів.
З цими словами він попрямував до виходу, але біля дверей Філіп спинив його:
— А Ернан? Він повернувся з Беарну?
— Так. Разом з ґрафом д’Альбре, — відповів падре, і на його обличчя набігла тінь.
— Тоді, будь ласка, відрядіть вістового в Кастель-Ф’єро…
— Це зайве, — м’яко перебив його дон Антоніо. — Пан де Шатоф’єр тут.
— Де саме? — пожвавішав Філіп.
— Півгодини тому я бачив його в твоїй бібліотеці.
— То покличте його. Зараз же.
— Гаразд, — знову зітхнув панотець. — Покличу. І поки ви розмовлятимете, піду поклопочуся щодо обіду.
З цими словами падре Антоніо вийшов з кімнати, лишивши Філіпа на самоті. Проте ненадовго — за якусь хвилю вхідні двері знов прочинилися, і до спальні ввійшов високий кремезний юнак з чорним, мов смола, волоссям і сірими зі сталевим блиском очима. У кожному його порухові відчувалася неабияка сила, і через те він здавався на кілька років старшим, аніж був насправді.
— Привіт, Ернане, — сказав Філіп. — Поки тебе не було, я в таку халепу вскочив… Навіть не знаю, в яку саме.
Шатоф’єр якось утомлено поглянув на нього й мовчки кивнув. Його обличчя було блідим і змарнілим, а під очима запали хворобливі тіні. Філіп нараз відчув щось неладне.
— Що з тобою, друже? — турботливо запитав він. — Тобі зле?
— Так… Не дуже добре, — відповів Ернан, голос його лунав глухо й уривчасто, мов стогін. А після короткої паузи він додав: — Дон Антоніо попередив, що ти нічого не пам’ятаєш. Він просив нічого не казати тобі, але я… я ні про що інше думати не можу.
— То що сталося, Ернане? — геть розгубився Філіп. — Хоч ти поясни!
— Вона… — З грудей Ернана вихопився схлип. — Вона була мені як сестра… Більше, ніж сестра, ти знаєш…
Цієї миті пам’ять цілком повернулася до Філіпа. Він пронизливо скрикнув і зарився обличчям у подушку, притиснувши долоні до скронь. Йому здавалося, що його голова ось-ось лусне від болючих спогадів. Туман забуття, що щільно оповивав події того фатального дня, нараз розвіявся, і Філіп згадав усе.