Нарешті, опанувавши себе, він підступив до дівчини і чемно поцілував її руку. Подолавши спокусу притиснутися щокою до цієї тендітної, м’якої долоні, він примусив себе випростатись і представився:
— Філіп Аквітанський до ваших послуг, панно.
Дівчина нагородила його сліпучою усмішкою.
— Дуже мило, монсеньйоре, — відповіла вона і, не витримавши палкого погляду Філіпа, ніяково потупилася. — А я… Мене звуть Луїза де Шеверні… Також до ваших послуг.
Ґалльською вона говорила правильно, але з виразним франсійським акцентом. Її оксамитово-ніжний голос змушував Філіпове серце то завмирати в знемозі, то швидко калатати, аж рватися з грудей.
— Ви… Мабуть, ви родом з Іль-де-Франсу, — невпевнено припустив він. — Або ж з Середньої Луари.
— Ви вгадали, — кивнула Луїза. — Моя родина мешкає в Блуа.
— І що ж привело вас до нашого краю?
— Три дні тому я приїхала погостювати до свого кузена, вашого друга, до речі, ґрафа Капсірського.
— Он як! — Лише зараз Філіп помітив з протилежного краю галявини двох коней: одного з дамським сідлом, другого з чоловічим, яких тримав за поводи слуга. У слузі він упізнав Жакомо, Шатоф’єрового камердинера. — Отже, Ернан ваш родич?
— Так, монсеньйоре. Моя матінка — рідна сестра матері пана ґрафа, царство їй небесне. Ми також родичі й по його чоловічій лінії, щоправда, дуже далекі.
— Зрозуміло. Це… гм… Це була дуже романтична історія.
Тут Філіп покривив душею. Нічого романтичного в цій історії не було — то був звичайнісінький мезальянс. Двадцять років тому Ернанів батько їздив у Шампань, на землю своїх предків, і повернувся звідти з молодою дружиною, дочкою одного зубожілого дворянина — свого далекого родича. Цей шлюб ніхто не схвалював.
Відчувши фальш в останніх словах Філіпа, Луїза почервоніла і збентежено опустила очі. Вона зрозуміла це так, що Філіп з самого початку вирішив поставити її на місце, вказавши на різницю в їхньому суспільному становищі.
— Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я… не смію більше заважати вам. Зараз я поїду.
— Чому? — здивувався Філіп. — Хіба ви кудись поспішаєте?
— Ну… ні. Не дуже. Я просто гуляла неподалік, а коли почула ваш спів, то під’їхала ближче, щоб послухати…
— Але ж я ще не закінчив! — жваво відгукнувся Філіп. — А ви справді хочете послухати мене? Вам подобається, як я співаю?
— Дуже! — відповіла Луїза, вклавши в це слово значно більше пристрасті й запалу, аніж їх заслуговувало єдино Філіпове виконання. — Ви чудово співаєте, монсеньйоре.
— Мене звуть Філіп, — лагідно сказав він, узявши її за руку. — Тільки так я дозволяю називати себе гарненьким дівчатам. А ви не просто гарненька, ви — красуня. Я ще ніколи не зустрічав такої чарівної дівчини, як ви.
Луїза підвела голову, і їхні погляди зустрілися.
— А я… — затинаючись заговорила вона. — Я ще не зустрічала такого, як ви… Мені казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий… такий милий.
Філіп увесь розцвів. Він підвів її до берега озера й розстелив на траві свій широкий плащ. Вона вдячно всміхнулася йому й сіла, підібгавши ноги. Філіп улаштувався поруч, узяв до рук лютню і спитав:
— Мені починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?
— Спочатку, будь ласка.
Філіп торкнувся пальцями струн і заспівав з таким натхненням, якого не відчував ще ніколи.
Луїза слухала його, спираючись ліктем на коліна і поклавши підборіддя на долоню. Її обличчя промінилося цілою гаммою почуттів — ніжності, благоговіння, розгубленості, замішання й захоплення, а очі млосно блищали. Коли Філіп доспівав до кінця, і відлунали завершальні акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потім з хвилюванням в голосі промовила:
— Як це прекрасно! У мене просто немає слів… Це пісня про ваших батьків?
— І так, і ні, — відповів Філіп. — Загалом це історія про моїх батька та матір, проте деякі деталі й обставини автор явно запозичив з іншої схожої історії.
— Якої?
— Про ґрафа Клавдія Іверо та Діану Юлію Римську. П’ятнадцять років тому дон Клавдій без пам’яті закохався в принцесу Діану і попросив у імператора Корнелія її руки. Імператор же мав відносно дочки інші плани, тому ввічливо відмовив ґрафові. Однак дон Клавдій не змирився з поразкою і умовив Діану втекти з ним до Іспанії, щоб там одружитися. Між іншим, вінчав їх мій нинішній духовний наставник, превелебний Антоніо Ґатто. У той час він подорожував Європою і за збігом обставин опинився на одному кораблі з утікачами. Дону Клавдієві і Діані Юлії не терпілося… гм… стати подружжям, отож вони вирішили не чекати прибуття в Іспанію і попросили падре Антоніо повінчати їх прямо на кораблі. Імператор не тямив себе з люті, коли дізнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цієї історії запозичена розв’язка: буцімто моя мати тікає з моїм батьком, і вони таємно вінчаються. Вочевидь, авторові це здалося більш красивою кінцівкою, ніж те, що сталося насправді.