Таємна місія Ернана
Опинившись в Ернанових покоях, Ґастон влаштувався в м’якому вигідному кріслі і сказав:
— А тепер, друже, признавайся. Що ти замишляєш?
Шатоф’єр сів навпроти нього.
— Признаватися, кажеш? А хто ти, власне, такий, щоб я признавався тобі?
„Кокетує, отже, розповість“, — подумав Ґастон, а вголос запитав:
— Коли вирушаєш?
— Завтра на світанку.
— Куди?
— Гм, тобі скажи…
— От і скажи.
— А ти поїдеш зі мною? — різко подавшись уперед, випалив Ернан.
— Ага! — усміхнувся Ґастон. — Он чого ти хочеш!
— Припустімо, хочу, — незворушно відповів Шатоф’єр. — А ще припустімо, що тобі не дуже кортить їхати в Тараскон, рівно як і залишатися в Памплоні.
Д’Альбре видимо зніяковів:
— Звідки ти взяв?
— Чуття, Ґастоне, чуття. А це така штука, яка ще ніколи мене не зраджувала. Скажи відверто: я вгадав?
Ґастон неохоче кивнув:
— Таки вгадав… Тільки не питай чому.
— А я й не питаю. Я лише пропоную тобі їхати зі мною. Згоден?
— Але куди? А що як тобі приспічило їхати до Пекіна? Ти ж у нас такий.
— Ну, скажімо, до Пекіна я не поїду, хоч би з огляду на те, що ніяк не встигну за місяць опинитися в Барселоні. А от що я вирушаю в Толедо, це вже ближче до істини.
— В Толедо?
— Так. І ради тебе, коли ти поїдеш зі мною, я ладен зробити невеликий гак, щоб завітати в Калагорру.
Вже втретє за цей день Ернанові слова збентежили Ґастона. Саме в Калагоррі зараз перебувала Гелена Іверо. По братовій смерті вона не повернулася до Памплони. Поговоривши з Марґаритою та Бланкою, вона наступного ж дня забрала в лісниковій садибі тіло Рікарда і поїхала прямісінько до батьків, у Калагорру. Отак вся їх сім’я й сидить там безвиїзно ось вже другий місяць. Ґраф Клавдій, кажуть, заслаб, і багато хто сумнівається, що він взагалі колись одужає — таким сильним ударом стала для нього синова смерть. За цей час Ґастон отримав від Гелени три листи (а сам написав їй аж сім), і, судячи з усього, вона не підозрювала про його причетність до загибелі брата.
— Гаразд, — зітхнув Ґастон, — складу тобі товариство. Проте за однієї умови.
— За якої?
— Ти розповіси мені все про мету своєї подорожі. Все - зрозумів? Без всяких твоїх штучок з недомовками та напівправдою.
— Припустімо, я розповім. А ти мовчатимеш?
— Певна річ!
— Диви мені! — Ернан посварив йому пальцем, а відтак прибрав поважного вигляду. — Отже, моя місія полягає в тому, щоб перевезти принца Фернандо де Уельву з Кастель-Бланко в Толедо.
— Ба! — вражено вигукнув Ґастон. — Він досі в Наваррі?!
— Еге ж. Погодься, хитро придумано. Ніхто й гадки не має, що брат дона Альфонсо міг залишитися в Кастель-Бланко.
— Справді хитро. Я особисто не сумнівався, що король відвіз його в Кастілію і тримає під вартою в одній із своїх фортець… Але продовжуй.
— Так от. Кастільські вельможі вже почали висловлювати занепокоєння у зв’язку з тривалою відсутністю дона Фернандо, і король мусив оголосити, що звелів арештувати брата за обвинуваченням у його участі в змові проти законної влади.
— А звідки ти про це знаєш?
— Сьогодні я отримав листа від дона Альфонсо.
— Ого! — здивовано промовив Ґастон. — Він написав тобі листа? З чого б це?
— Бо довіряє мені.
— І що ж він тобі довіряє?
— Перевезти Фернандо де Уельву в Толедо, стерегти його по дорозі, а в разі потреби навіть убити його. Як бачиш, у нас буде весела прогулянка.
На ці слова Ґастон аж підскочив.
— Убити?!
— Отож-то й воно. У разі крайньої необхідності, зрозуміло.
— І що ж це за необхідність така, скажи по секрету?
— Якщо дорóгою єзуїти намагатимуться звільнити його. Тоді це слід учинити без зволікання. Разом з листом дон Альфонсо надіслав ще два розпорядження. Перше — для своїх ґвардійців, що стережуть зараз Фернандо де Уельву в Кастель-Бланко, — щоб вони у всьому корилися мені. А друге, то це указ про страту брата, добре що в Кастілії король може самочинно засудити на смерть кого завгодно…
— Виходить, він все ж наважився? Бланка таки переконала його?
— Не зовсім так. Цей указ розв’язує мені руки, дозволяючи на законних підставах убити Фернандо в разі спроби єзуїтів звільнити його. Там, в указі, прямо зазначається, що смертний вирок може бути виконаний будь-яким чином на мій особистий розсуд. Тобто я маю право просто перерізати Фернандо горлянку.
— А що? — сторожко поцікавився д’Альбре. — Єзуїти справді…
Ернан презирливо відстовбурчив губи:
— Ну, ось! Ти вже злякався.
— Злякався я чи ні, — розсудливо зауважив Ґастон, — але намарне встрявати в бійку мені щось не кортить. Може, ти назвеш мене боягузом, та шкура в мене одна, і я дуже дорожу нею, щоб наражати її на смертельну небезпеку через якогось найсвітлішого негідника.