— А власне, — сказав Ґастон. — Нащо ти береш з собою цього навіженця?
— З чистісінького милосердя, — відповів Шатоф’єр. — Від гріха та Філіпа подалі. Знаєш, я не лише затятий песиміст, а ще й украй сентиментальна людина. На відміну від тебе, циніка.
Розділ LXII
Новий любчик Марґарити
Ґастон не помилявся, кажучи Сімонові, що Філіп незабаром потягне Бланку до спальні. Не помилився він також і в тому, що Марґарита не втримається від спокуси, на зло Тібальдові, заманити Сімона до себе в ліжко. На той час, як Філіп та Бланка, „відсвяткувавши“ радісну звістку, вже одяглися і причепурилися, збираючись іти до Марґарити, щоб, як звичайно, провести в її товаристві весь вечір, сама наваррська принцеса ще не покидала своєї спальні і не відпускала від себе Сімона. Треба, однак, сказати, що й Сімон не надто поривався вставати з ліжка, і хоч він був ситий любовними утіхами по саму зав’язку, йому було невимовно приємно отак просто лежати, пригорнувши до себе Марґариту, спроквола пестити її тіло і час від часу цілувати її солодкі губи.
У ліжку Марґарита виявилася зовсім не такою, яка вона була на людях, поза спальнею. Одним з її незаперечних достоїнств як коханки було те, що, скинувши своє вбрання, вона переставала бути принцесою і віддавалася чоловікам просто як жінка, як рівна їм, бо чудово розуміла, що там, де починається нерівність, зникає кохання. Навіть такому коханню, до якого вона звикла, швидше не коханню, а швидкоплинному захопленню довжиною в кілька ночей, — навіть цьому почуттю найменший вияв пихи й зарозумілості може завдати смертельного удару.
Розімлілому й очманілому від щойно звіданої насолоди Сімонові важко вірилося, що ця чарівна й лагідна жінка, яку він тримає в обіймах, і велична, гордовита принцеса Наваррська, яку він знав раніше, — одна й та ж сама людина. Загалом не схильний до глибокого аналізу, не звиклий дивитися вглиб речей та явищ, Сімон по простоті своїй душевній дійшов висновку, значно ближчому до істини, ніж всі мудрування інших чоловіків, що були свідками цієї дивовижної метаморфози. На його думку, ота свавільна, пихата і владна Марґарита була лише машкарою, вдаваною личиною, за якою крилася чутлива і вразлива душа.
Сімон взяв руку Марґарити і поцілував кожен її пальчик. Не розплющуючи очей, вона мрійливо всміхнулася, перекинулася набік і поклала свою біляву голову йому на груди.
— Ти такий милий, такий ласкавий… — млосно прошептала вона.
Сімон скрушно зітхнув.
— Амеліна думає інакше, — мимохіть вихопилося в нього.
— Вона віддає перевагу Філіпові, — швидше констатувала, ніж спитала, Марґарита.
Сімон знову зітхнув і промовчав.
— Таке життя, — сказала принцеса. — Далеко не завжди воно радісне. Ти, до речі, ніколи не замислювався, чому вона зраджує тебе?
— Бо насправді кохає Філіпа, — похмуро відповів Сімон. — Вона ще змалку закохана в нього.
— Тобі не хочеться говорити про неї? — зрозуміла Марґарита.
— Ні, не хочеться.
— А їхати до неї?
Сімон знову промовчав, і тоді Марґарита змінила своє питання:
— От зараз, саме зараз, тобі хочеться їхати до неї?
— Ні, Марґарито, не хочеться.
— То не їдь.
— Як це?
— То лишайся тут до кінця місяця — як Філіп, ґраф д’Альбре, решта твоїх друзі.
— А навіщо?
— Дурнику! Невже я не подобаюся тобі?
Марґарита почула, як на ці слова в Сімона враз закалатало серце.
— Ти… мені… О, Боже!… — затинаючись, промовив він. — Звісно, подобаєшся… Дуже подобаєшся.
— Так у чім же річ? — Вона підняла голову й обхопила руками його шию. — Раз я подобаюся тобі, а ти подобаєшся мені, то що заважає нам провести ці три тижні разом?
Сімон уп’явся в неї недовірливим поглядом.
— Але ж… ти… ґраф Тібальд…
— По-перше, з Тібальдом я посварилася, бо він мав нахабство зрадити мене раніше, ніж я його. По-друге, днями він їде до Франції — там у нього якісь справи. Ну, а по-третє, не така вже я хвойда, як ти думаєш.
Сімон густо зашарівся.
— Я не вважаю тебе хвойдою, — збентежено промимрив він. — Я ніколи так не думав і вже тим більше не говорив. Це тобі хтось набрехав. Мабуть, Філіп чи Ґастон. Їм пальця в рота не клади…
Марґарита відкинулася на подушку і зайшлася веселим сміхом:
— Ти просто чудо, Сімоне! Ніхто мені не казав, що ти називаєш мене хвойдою. Я зовсім не це мала на увазі.
— А що ж?