— Та те, що я не міняю собі хлопців щоночі. Це не в моїх звичках, ні. Як на мене, це грубо, вульґарно, невиховано, одно слово, по-чоловічому. Це ви, чоловіки, звикли перестрибувати з однієї жінки на іншу… Між іншим, скільки в тебе було жінок? Тільки відверто.
— Ну, Амеліна…
— Це зрозуміло. Ще хто?
Сімон назвав імена трьох принцесиних фрейлін і Адель де Монтальбан, розважливо промовчавши про дочку лурдського лісничого та її доньок.
— Оце і все? — усміхнулася Марґарита. — Виходить, уперше ти зрадив дружину лише в Наваррі? — (Сімон ствердно кивнув.) — Так це ж чудово!
Вона вислизнула з-під ковдри, сіла на краю ліжка і заходилася натягувати на ноги панчохи. Сімон з захопленням дивився на неї, дедалі більше переконуючись, що Амеліна й мізинця її не варта.
— Ти, дорогенький, — сказала Марґарита, — вважай, що незайманий, хоч і одружений сім років. Саме таких я полюбляю найбільше. Що старші чоловіки й досвідченіші, то вони нецікавіші для мене. Вони надто вправні, надто самовпевнені, для них кохання давно стало звичкою, вони вже не отримують від нього насолоди, а просто вгамовують свою жагу. Інша річ, ти — такий славний, незіпсутий хлопчик, що я… Далебі, я з певністю ґарантую тобі всі ці три тижні, а далі — ми ж бо разом поїдемо до Рима, — тоді й видно буде.
Очі Сімона зблиснули:
— Правда?
Марґарита одягла поверх своєї напівпрозорої сорочки мереживний халат, потім взяла Сімона за руки і спрямувала на нього млосний погляд своїх прекрасних синіх очей.
— Якщо, звісно, ти залишишся тут. Ти ж залишишся, так?
— Так! Так! Так! — палко вигукнув Сімон і притягнув до себе Марґариту. — Ой, лишенько! — розгублено додав він, стискаючи її в обіймах. — Що подумає Амеліна? Вона вже й так підозрює мене. Це Філіп та Ґастон у своїх листах доносять на мене.
— Ну, й нехай підозрює, нехай поревнує трохи. Повір, тоді вона більше цінуватиме тебе. Ти намагався зворушити її своєю вірністю — і зазнав невдачі. Тепер спробуй дозолити їй подружньою зрадою — і коли після твого повернення вона влаштує тобі бурхливу сцену ревнощів, можеш вважати, що ти здобув якщо не її кохання, то, принаймні, її повагу.
— І все-таки, як же мені пояснити Амеліні…
— Ради Бога, Сімоне! Вигадай який-небудь сміховинний привід, наприклад, напиши, що підвернув ногу.
— Точно! — зрадів Сімон. — Так я й напишу. Як це я сам не додумався?…
Цієї миті почувся тихий стукіт у двері. Принцеса відсторонилася від Сімона і голосно запитала:
— Лідіє?
— Так, пані, це я.
— Чого тобі?
— Прийшла пані Бланка з монсеньйором Аквітанським і питає вас.
— Вже?! — здивувалася Марґарита і похитала головою. — Як швидко минає час у приємних розвагах… Де вони зараз?
— Там, де звичайно, пані. Я провела їх до Червоної вітальні.
— От і гаразд. Звели котрійсь із дівчат переказати їм, що я скоро прийду, а сама повертайся — допоможеш мені одягнутися.
— Добре, пані. — За дверима почулися квапливі кроки покоївки, що подалася виконувати принцесин наказ.
Марґарита повернулася до Сімона. Той лежав, натягнувши до підборіддя ковдру. Обличчя його було бліде, а погляд — зацькований.
— Що трапилося? — запитала вона. — Тобі зле?
— Філіп! — боязко промовив він і цокнув зубами. — Він… Якщо він дізнається, то напише Амеліні…
Марґарита недбало знизала плечами:
— Певно ж, він дізнається. Як не сьогодні, то завтра. А завтра вже точно. Завтра вся Памплона знатиме, що в мене з’явився новий любчик. — Вона розсміялася. — І який любчик! Іншого такого годі й шукати.
Розділ LXIII
Звістки добрі, звістки погані…
Десь за чверть години по тому, зодягнена у простеньку вечірню сукню, Марґарита увійшла до Червоної вітальні своїх зимових покоїв, передовсім обняла Бланку і розцілувала її в обидві щоки.
— Я така рада за тебе, кузино. І вас вітаю, принце. Діти, це велике щастя.
Філіп чемно поцілував простягнену йому руку. Після того, що сталося між ними два місяці тому, їхні стосунки були дещо сухуваті й офіційні навіть в неофіційній обстановці.
— Ви так вважаєте, принцесо?
— Певна річ, кузене! — В її доброзичливій усмішці промайнув затамований смуток. — Діти завжди в радість. І особливо, коли вони від вас.
— Дякую за комплемент, пані, — уклонився Філіп.
А Бланка кинула на Марґариту сердитий погляд. Та знову усміхнулася, і знову в її усмішці промайнув смуток.
— Не гнівайся, серденько, за ці мої невинні слова, — сказала вона, сідаючи в крісло. — Будь поблажлива до знехтуваної суперниці… І не треба морщитися, прошу тебе. Тут всі свої — навіщо ж лицемірити?